«Він був другом»: у запорізькому музеї відома художниця згадувала про батька, якому виповнилося б 100 років

Обласний художній музей організував творчу зустріч з художницею Наталією Коробовою, присвячену 100-літтю з дня народження її батька - найвидатнішого художника Запоріжжя Володимира Коробова.

Про батька, а також про свій шлях у мистецтво живопису Наталія розповідала біля двох картин Володимира Андрійовича - «Парк в Алупці» (1973) і «Березень» (1978). Твори зберігаються у музейних фондах і були виставлені для перегляду всього на один день.

Картина «Березень» (полотно, олія) надійшла з фондів Дирекції виставок Спілки художників України у 1978 році, а «Парк в Алупці» Володимир Коробов подарував художньому музею у 1988 році.

Обидва весняні пейзажі дають можливість відчути надзвичайно колористичну обдарованність автора. Цікаво спостерігати, як в кожній картині по різному відтворює художник емоційне звучання кольору. Їх об’єднує дивовижне почуття спокою, гармонії, краси природи в момент пробудження.

“Сторіччя найвидатнішого запорізького художника Володимира Коробова (нар. 29 квітня 1924, Бахмут — пом. 23 травня 2001, Запоріжжя) хотілося відзначити, а точніше відсвяткувати великою виставкою, але наразі не дозволяє ситуація, - зазначають у музеї. - Володимир Андрійович був талановитим художником і неймовірною людиною, яка з гумором ставилася до найскладніших моментів свого життя і вміла не тільки створювати виразні живописні роботи, а й надихати колег творчо працювати, не зважаючи на всілякі перешкоди і заборони, що існували в радянські часи.

Родина Володимира Коробова переїхала до Запоріжжя з Одеси, де майбутній художник навчався у студії Палацу піонерів. Володимиру було всього 17 років, коли ІІ Світова війна прийшла в Україну, і хлопець не роздумуючи пішов добровольцем боронити свою землю, служив у морській піхоті.

Як і багато добровольців сьогоднішньої російсько-української війни, він не збирався ставати військовим, хотів стати художником, але мав протистояти загарбникам. Вже у 1942 році Володимир був тяжко поранений і два роки провів у госпіталях. Поранення нагадувало про себе кожен день протягом всього життя художника, але бажання жити і творити надавало сили.

Володимир Коробов від природи був тонким колористом натхненним красою землі, красою міста. Він відчував гармонію кольорів і з усією силою своїх емоцій втілював її на полотні кожного з своїх творів.

… Наталя Коробова про батька може говорити годинами. Згадує, що він для неї був другом.

“28 апреля моему папе, и учителю исполнилось 100 лет со дня рождения. Последний раз мы были с ним в студии незадолго до его ухода. Он сказал: я хорошо поработал. Да не просто хорошо! Прекрасно. Он чувствовал природу редким чутьем, ощущением света он наслаждался, колорит выстроен. Жанровые картины легко создавал.

А его юмор - это отдельный рассказ. Как написал Володя Шкарупа, запредельный юмор. Мои и Юры друзья выходили часто от нас под утро держась за животы от безостановочного смеха.

Художник жив в своих картинах. И я когда смотрю на его работы, говорю «Привет, папа». Я его очень люблю».

Наталія згадувала цікаві історії з життя Володимира Андрійовича, розповідала веселі історії і про його друзів, як вона сама стала художницею, як у радянські часи її викликали в КДБ, де казали, що її пейзажі “упадніческіє”, але не могли пояснити чому саме вони “упадніческіє”.

"Путь к членству в Союзе художников у  меня  занял 18 лет.  Мне говорили, что я упаднический художник, – смеясь, вспоминает  Наталия. – Когда мне было всего 20 лет с хвостиком, у меня было уже десять выставок, одну из работ купило Министерство культуры за 460 рублей – огромные по тем временам деньги – а я все продолжала оставаться в опале.

Меня как-то спросили: как ты все это выдержала и зачем так настойчиво добивалась членства в Союзе? Во-первых, я не чувствовала себя ни в чем виноватой. А во-вторых, Союз был престижным и я имела право там быть”

Творча зустріч пролетіла як одна мить...

До речі, останнім часом Наталія веде активну виставкову діяльність. Її виставка “Світ Єрусалиму” демонструвалася у Хмельницькому, потім її відкрили у Чернівцях, де авторка вже показувала і свої чудові живописні роботи, написані у тому числі і під час війни. Зараз виставка експонується у Виноградові Закарпатської області, після чого картини і малюнки “переїдуть” у Хуст.

Історія однієї картини

Легендарна історична картина «За синє море» (1963-1964) потрапила до музею після всесоюзної виставки, стала першою роботою майстра в музейних фондах та має свою історію. Багато років її експонування було під забороною через яскраву українську спрямованість і через вражаючу майстерність передачі вільного духу нашого народу – не даремно компартійні функціонери боялися відродження козацької слави.

Огинаючи скелясті береги Святої Хортиці, по стрімкому старому руслу Дніпра-Славутича, наближається безліч козацьких чайок. На передніх видні славні козаки в яскравому одязі, дальні – губляться за обрієм і неначе пісня звучіть над Дніпром про волю, свободу, та силу запорізького козацтва.

Тепле освітлення надвечір’я на передньому плані, що грає на білих вітрилах, та неймовірно синє небо у проривах хмар на обрії створюють на полотні вражаюче кольорове середовище. Міць та непохитність скелястих берегів контрастує з рухом козацьких чайок, що впевнено і велично ідуть до моря.

Художник зобразив ландшафт, знайомий запоріжцям з дитинства – пізнаваним є кожен вигин Дніпра, кожен камінчик Хортиці. Та в роботі Володимира Коробова, пейзаж, сповнений історичного змісту, набуває романтичного, майже фантастичного звучання. Він звеличує красу запорізького краю, наче пісня лине над Дніпром про волю, свободу, та силу запорізького козацтва.

Фото авторки і Сергія Лаврова