Пригоди мелітопольця в Бразилії

Просмотров: 523
31 октября 2020 18:56
Пригоди мелітопольця в Бразилії фото

«Перед світанком 27 травня 1949 року американський транспортний пароплав військового флоту «Генерал Герзей» з парою сотень емігрантів різних національностей на свойому борту поволі наближався до берегів таємничої Бразилії…». Так починається книжечка під назвою «Ти був чужий…»: Бразилія очима українця», що понад півстоліття тому вийшла в одній з друкарень Сан-Паулу. Її автором виявився наш земляк, український письменник, критик, педагог, журналіст, редактор Іван Овечко.

До того, як…

Про «добразильський» період його життя майже нічого не відомо. Іван народився у Мелітополі 5 травня 1920 р. Як і тисячі його сучасників, пережив усі жахіття тієї епохи. «Десятилітнім хлопцем був уже чужим у власній хаті моїх батьків, бо й батьки були чужими для володарів моєї поневоленої Батьківщини», - згадував Іван. Сім’ю Овечків викинули з хати і наказали за 24 години забратися з села, доки не відправили до Сибіру. А коли Іванові виповнилося вісімнадцять, по батька приїхав сумнозвісний «чорний ворон» і забрав його до в’язниці. Більше батька не бачили…

У 1938-1941 рр. І. Овечко навчався у Ворошиловградському педагогічному інституті за спеціальністю «журналістика», поєднуючи навчання з вчительською працею. В часи нацистської окупації, ймовірно, повернувся до рідного міста. Про це свідчать випуски окупаційної газети «Мелітопольський край» за 1942-1943 рр. У ній з’являються інформаційні статті та антирадянські вірші за його підписом. Наближення фронту змусило родину Овечків рухатися на Захід. Так він і опинився у Європі. Німеччина, Італія і нарешті, борт того самого американського корабля «Генерал Герзей» - таким був шлях І. Овечка до далекої Бразилії.

На Острові Квітів

Неподалік від Ріо-де-Жанейро моторний човен з емігрантами пристав до невеличкого клаптика суходолу з гарною назвою Іля-дас-Флорис - Острів Квітів. Тут вони мали відбути карантин, перш ніж одержати право на проживання на материку. Новоприбулих зустрічала скромна арка, прикрашена квітами й написом, що вразив до глибини душі: «Ти був чужий - Бразилія приймає тебе як свого».

Карантин мав тривати від двох до чотирьох тижнів. Жили вони у окремому таборі, харчувалися безкоштовно. Одноманітне меню - рис, квасоля, м’ясо, хліб, банани - швидко набридло, і іммігранти шукали різноманіття в їжі. Кожному по приїзді видали 185 крузейро - тоді стільки заробляв за чотири дні бразильський робітник. Переправившись човном на сусідній острів, вони купували те, що по кишені. Не втримався й автор книжки, придбавши «півкіла справжнього сала товщиною в чотири пальця». Бразильці скоса дивилися на українців, які наминали улюблений продукт так, що аж за вухами лящало. І недарма - на другий день усі медпункти острова були переповнені - сире місцеве сало виявилося незвичним для приїжджих. Їм радили їсти більше городини та овочів - листя салату, апельсини, банани, яблука. «Мене ж, тавричанина, найбільше цікавили кавуни та дині. За кавун в Німеччині, якого колись дістав один мій знайомий, я був готовий три дні нічого не їсти. Але травень-червень місяці - зима в Бразилії, а тому з кавунами я мусив зачекати…», - зізнавався І. Овечко.

Іммігранти мали право самі обирати місце проживання. На острів приїздили вербувальники з різних регіонів Бразилії, обіцяючи добру платню й дешеве харчування. Найбільше не вистачало робочих рук у далеких районах, але туди приїжджі не квапилися - тропічний клімат, хвороби та розповіді про бразильські джунглі та агресивних індіанців стримували людей. Всі прагнули їхати до промислово розвинених регіонів, не був винятком і Іван. Разом з родиною він вирішив відправитися до Сан-Паулу.

Невдовзі родина Овечків - мати, брат, дружина та донька - вже виходили з потягу на станції Кампо-Лімпо (португальською «Чисте поле») неподалік від Сан- Паулу. Тут вони отримали тимчасове житло у таборі, документи на постійне проживання, безкоштовне харчування та проїзд до Сан- Паулу для пошуків праці.

В пошуках роботи

Походивши по містечку, українці зустріли місцевих робітників, які ремонтували місток через річку. Ще не знаючи мови, іммігранти на мигах спробували розпитати бразильців, скільки ті заробляють. Ті так само жестами відправили прибульців до німця, який жив неподалік.

Українці безстрашно пішли «в гості». Вони вже зайшли у двір і підійшли до хати, як до них підбіг якийсь чорношкірий, ймовірно, сусід німця і жестами почав їм щось сердито пояс­нювати. «На щастя, в дверях хатини появився німець і, пізнавши в нас новоприбулих, не­знайомих з місцевими порядками, пояснив: в Бразилії можна навіть життя по-дурному згу­бити, заходячи до чужого двору без дозволу хазяїна. А дозвіл одержується не через голосне кликання хазяїна, не стуком чи свистом за двором, а тільки…плесканням у долоні, апло­дуючи, немов у театрі, аж поки хазяїн почує й до хати запросить…», - згадував І. Овечко.

Він добре знав німецьку, тож зміг порозумітися з господарем хати. Німець мешкав у Бразилії вже 30 років, мав двох синів і з десяток онуків. Коли він прибув до цих країв, то умови проживання були зовсім інші. Іммігрантам ніхто не давав права вибору - вони були зобов’язані працювати там, де скажуть - здебільшого у неосвоєних місцевостях Бразилії. Багато народу гинуло від тропічних хвороб та сутичок з індіанцями, від фізичного й морального виснаження. Німець двічі поривався втекти до Європи, але грошей на дорогу не мав. Та все ж з часом таки освоївся і вже не шкодував, що не повернувся додому.

Ця розмова підбадьорила Івана. Якщо німець зміг вижити в незрівнянно важчих умовах, то й він зможе. Головне - знайти роботу. Прибувши до Сан-Паулу, він вирішив влаштуватися електриком на одне з місцевих підприємств. І розпитуючи дорогу в мешканців, знову зіткнувся з тим, що в Бразилії «все навпаки». «Маючи на папірці адресу підприємства, яке я шукав, я показав її одному напівчорношкірому бразилійцеві. Метис подивився на адресу і, щось сказавши по-свойому, махнув рукою в напрямок одного дому, а сам пішов геть в протилежний бік. Я постояв трохи в роздумуванні і пішов туди, куди махнув мені бразілієць».

Пройшовши метрів десять, Іван почув, як його хтось кличе. Повернувся і побачив, що бра­зилець махнув йому рукою і пішов далі. Він знову продовжив іти у тому напрямку, який йому вказали. Метис знову його покликав, а потім, бачачи, що іноземець його не розуміє, махнув на нього рукою. Лише потім Іван довідався, що метис не показував йому напрямок руху, а сам хотів провести його за адресою. А помах руки, який у нас розуміють як «йди у тому напрямку», в Бразилії означає «іди за мною». Підприємства у той день він так і не знайшов…

За час перебування в Бразилії Іван встиг змінити чимало робочих місць. Пошукавши роботи у величезному Сан-Паулу, він вирішив перебратися до невеличкого містечка Можі дас Крузес, де було дешевше жити. Тут він влаштувався на фабрику з виробництва будівельного заліза. Спочатку чистив мотори та переносив їх з місця на місце. Івана вражав неспішний темп праці місцевих. Одного разу майстер наказав йому пересунути двигун на пару метрів разом з чотирма робітниками. Іван сказав, що може зробити це й сам. І відразу ж зробив. Відповіддю була загальна зневага з боку інших робітників, які навіть не попрощалися з ним при виході з фабрики. «Відтоді, коли треба було відвезти мотор вдвох-втрьох, я кликав на допомогу ще двох бразилійців, щоб один-два везли, а інші за повозку трималися. Це моїм колегам дуже подобалося, і ми знову стали добрими друзями, удвох закручуючи одну гайку, утрьох прибиваючи одного цвяха і цілою групою відпочиваючи після виконаної праці», - з іронією згадує автор.

За перший місяць І. Овечко заробив «якраз стільки грошей, що ледве вистачало на сніданок - хліб зі шмальцем, на обід - український борщ з м’ясом та на вечерю - локшину молочну». Він небагато міг собі дозволити на бразильську «мінімалку», яку отримував на фабриці, однак був задоволений і з того. У Івановій пам’яті ще були свіжі спогади про черги за шматком хліба, про напівголодне існування у воєнні роки. Хто-хто, а він вже точно знав, що гірше завжди є куди…

Бізнесові пригоди

За якийсь час Іван та його родичі почали думати про власну хату. Але некваліфікованим робітником заробити такі гроші було неможливо. І тоді Іван та його брат Семен вирішили, не кидаючи фабрики, відкрити «сапатарію» - майстерню з ремонту черевиків. Під неї орен­дували старий гараж на одній з бокових вулиць, причепили вивіску і почали приймати замовлення від клієнтів.

Пізніше, вже пишучи книжку, І. Овечко згадував цей бізнес як «величезне безглуздя й наглість». Брати не мали ані грошей, ані достатньо вільного часу. А головне - і черевики ремонтувати не вміли (щоправда, пізніше знайшли одного шевця-самоучку з емігрантів). Замовлення мала приймати Іванова дружина, яка володіла португальською ще гірше за нього. Тож перспективи такого «бізнесу» були очевидні.

Але братів це не лякало. Першим клієнтом став сусід, сеньйор Дімітріо, який приніс че­ревики усієї своєї родини і, побачивши Іванову дружину, яка вже кілька днів сиділа чекала на замовників, російсько-болгарським суржиком заявив: «Ето - не чудно. Клієнти ще будуть».

Клієнти й справді пішли. Але їх було настільки мало, що, коли брати підрахували свій двомісячний заробіток, то виявилося, що заробили вони стільки, як на фабриці за… півдня. «Сапатарію» довелося закрити.

Тоді наш земляк вирішив зайнятися торгівлею. Стартовий капітал тут, на щастя, був непотрібен - крам для продажу можна було взяти і в кредит, якщо за тебе скаже добре слово хтось із сусідів. Так зробив і Іван. Придбавши в борг партію блузок та суконь, він відправився на південь Бразилії, до Парани.

Дозволу на торгівлю він не мав, тож намагався торгувати десь на околицях міст, щоб не попастися на очі фіскалам (контролерам). Втім, одного разу таки зіткнувся з одним із них. Але обійшлося без штрафів: «Вислухавши мої оповідання про поневіряння на Батьківщині, пізніше в Німеччині та до відкриття «власного» підприємства-сапатарії вже в Бразілії, фіскал, випивши зі мною шклянку пива, встав, махнув рукою й сказав: «Добре, йди, мов я тебе не бачив. Тільки подалі від центральних вулиць».

Цього разу Іванові пощастило. За 10 днів поїздки він заробив стільки, скільки за місяць на фабриці. Протягом року їм з братом вдалося збудувати невеличку власну хатинку. З речей у ній була лише скриня та портрет Шевченка, але українці не журилися і прагнули облаштовуватися далі.

За рік торгівлі Іванові довелося думати про інший спосіб заробітку. Поїздки за кілька сотень кілометрів і бразильська спека дуже виснажували. Фіскали у Парані вже дивилися на нього косо, а місцеві жінки розчарувалися в якості суконь і блузок. Але повертатися на фабрику не хотілося. Тому він почав продавати пончики, що їх пекла його дружина. Брат наполіг, щоб він торгував в іншому місці (мовляв, не треба ганьбити родину таким «ремеслом»), тож Іван відправився до сусіднього містечка.

Щоранку він приходив до місцевої школи, де діти на перерві розмітали в нього солодощі. Решту ж він розпродував по хатах. Але так тривало недовго. Одного разу, прийшовши до школи, Іван виявив, що має конкурента - місцевого негра. В того був і більший кошик, і більший вибір ласощів. «Простоявши півдня і з заздрістю постеживши, як діти обступлять мого конкурента, не звертаючи жодної уваги на мій кошик, я привіз всі свої печеники до­дому й вирішив таки шукати іншої праці й в іншому місці», - згадував І. Овечко.

Дивовижно, але у Бразилії він знаходив час ще й для того, щоб писати статті до українських газет. Його оптимістичне ставлення до Бразилії часом дивувало земляків. Коли він познайомився з одним зі своїх читачів і той дізнався, що автор працює звичайним робітником на фабриці, то дуже здивувався: «А я, судячи по ваших репортажах в газетах, думав, що ви десь собі окрему віллу маєте, живучи десь, як у Бога за дверима та розхвалюючи на всі лади Бразилію. А ви - не ліпше мене…»

«Справді, я був не ліпше, а набагато гірше нього, заробляючи втричі менше, ніж він. Але я знайшов уже тоді цікаву деталь - різницю між нами і відповів своєму землякові:

- Не знаю чому, але мені здається, що все це сталося від того, що я чекав у Бразилії опи­нитися далеко в гіршому стані, ніж я був. А ви, як мені здається, чекали кращого, ніж те, на що натрапили…».

Незвичні звичаї

У Бразилії новоприбулому впадають в очі місцеві звичаї та бразильський темперамент. Візьмемо, наприклад, жестикуляцію. Щоб підкреслити, наскільки їм щось або хтось подобається, бразильці під час розмови стискають двома пальцями кінчик свого вуха. «І треба бачити, з яким артистичним виглядом береться бразилієць за кінчик свого вуха, коли він побачить гарну представницю прекрасної статі, що пройшла повз нього. Тоді він, звертаючись до сусіда, взявшись так ніжно за вухо, ніби воно нестерпно гаряче, ще й проведе двома пальцями впродовж своїх губ, прицмокнувши досить голосно і смачно…», - згадує автор. Цей, як і багато інших жестів, допомогли Івану швидше вивчити португальську.

Навколо нього вирувало захоплення футболом. Коли Іван прийшов у гості до одного знайомого бразильця, чотирирічна (!) донечка господаря відразу ж запитала про його улюблений «тім». Спочатку він не зрозумів, в чому справа. Коли йому пояснили, що йдеться про футбольну команду, сказав, що футболом не цікавиться. Дівча швидко відійшло від ньо­го і, дивлячись спідлоба, почало розповідати мамі про «дивного» сеньйора. Коли ж Іван прийшов додому, то дізнався, що теж має в родині маленьку футбольну фанатку - його донька вже обрала «свій тім».

У захопленні футболом бурхливий латиноамериканський темперамент проявлявся як ніде. Наш земляк став свідком чемпіонату світу з футболу 1950 р., що відбувався у Бразилії. Місцева збірна впевнено рухалася до перемоги. Залишався тільки матч з Уругваєм. «На вулицях, біля фабричних станків, в лавках, в комерційних бюрах, в школах - скрізь ні про що так багато і з такою тривогою й серйозністю не говорилося, як про футбол. В той самий час йшла повним ходом війна в Кореї, про яку писалося на ввесь світ, що вона може вилитися в світову бойню, але бразилійцям в той час все те було не таке цікаве, другорядне…», - зга­дував І. Овечко. Та результат чемпіонату був невтішним для Бразилії - кубок дістався збірній Уругваю. «І вже в той самий день почали надходити вістки про випадки самогубства бразилійців, навіть таких, які жодної практичної участи в тих змаганнях не брали, слідкуючи тільки по радіо за ходом боротьби за титул чемпіона. Їхні серця не витримали такої великої поразки…».

З величезною повагою бразильці ставилися й до своїх жінок. «Жінку на велосипеді, жінку в кузові вантажного авто, жінку, що біжить, жінку, що забиває молотком гвіздок, жінку з пензлем в руках до білення хай навіть і власної хати - годі зустріти в Бразилії». Автор описує випадок з одним своїм знайомим, сеньйором Жуаном. Той дуже відрізнявся від земляків - не вживав алкоголь, мав спокійний характер, вчасно приходив на роботу. Але одного разу не з’явився на робочому місці. Лише на четвертий день Жуан прийшов на роботу і на питання колег неохоче розповів: його рідний брат чимось образив його дружину, і весь цей час він з ножем за пазухою вичікував слушного моменту, щоб помститися. На щастя, брата на вулиці він так і не зустрів, а потім охолов і змінив своє рішення.

Одного разу Івана з дружиною запросили на бразильське весілля. Для українців тут все було незвичним. І стояння у невеличкій кімнатці, де вмістилися понад 50 чоловік, і меню, абсолютно не схоже на наше. Між гостями спочатку розносили на тацях бутерброди з ков­басою, м’ясом або сиром, які можна було запивати пивом, потім «досе» - солодощі, виготовлені з бананів, ананасів та інших фруктів з великою кількістю цукру. Так тривало до пізньої ночі, доки музики не вдарили самбу. Тут вже гості відірвалися по повній. Але, незважаючи на це, повернувшись додому, подружжя Овечків не забуло про борщ - після весільного меню він навіть холодним здався їм смачнішим, ніж до того.

У Бразилії Іван мешкав дев’ять років. Він встиг не лише попрацювати на підприємствах: був і активістом Українського православного товариства в Сан-Паулу, і кореспондентом українського тижневика «Наш клич» (Буенос-Айрес»), і редактором українських релігійних видань, і викладачем російської та німецької мов, і навіть співвласником та менеджером корпорацій «Протектор» і «Амполіта» (Сан-Паулу).

З 1958 р. і до самої смерті місцем його проживання стали США. Тут він спочатку працював у редакції відомої української газети «Свобода», що існує й досі, потім в інших виданнях. А з 1968 р. викладав - спочатку у державному коледжі Форт Гайз у Канзасі, з наступного року - асистентом, а пізніше професором слов’янських мов Університету Північного Колорадо. Він видав збірку власних віршів «Не плач, Україно».

Помер І. Овечко 4 листопада 2002 р. Його поховали у містечку Джілі (Geeley) поблизу Ден­вера. Чимала літературна та журналістська спадщина - вірші, оповідання, статті, рецензії - нашого земляка чекає на своїх дослідників.

Роман КЛОЧКО. Стаття була опублікована в № 8 Мелітопольського краєзнавчого журналу

Имя:
Ваш комментарий:

Флавио007
31 октября 2020 г. (21:38)

Странный какой-то "мелитополец". Униат, мазепинец, и пишет на чужом языке.

Про Бразилию, конечно, интересно.

Только много чести посвятить 3 страницы текста фашистскому коллаборанту. Да еще "чекаты свойих дослыдникив".

Аноним
1 ноября 2020 г. (01:51)

Все верно, не из наших он или мозги в транзита йому переформатировали под галицайский зехерок. 

Аноним
1 ноября 2020 г. (09:49)

Дядечка плотно сотрудничал с нациистами. Земля ему стекловатой. Кстати, там старый п..идорас Слепченко живой еще?

Аноним
1 ноября 2020 г. (09:50)

В те годы Бразилия стала прстанищем для недобитых нацистов. И помогали им туда добраться наши люби амэрыканськи друзи

Конрад Карлович Михельсон
2 ноября 2020 г. (09:35)

А чому вин нэ помэр на Батькивщине?Отож так,таки воны справжни питриоти,бо лю*** на расстоянии!Короче,недобитая нацистская мразота!Ещё воно там и ностальгировало...По родине воно скучало...Ублюдки бандеровские,не будет вам покоя нигде,убийцы!


Похожие новости: