«Залізний Миколай» та серце з «Перцем»

Добавить новость

Просмотров: 640
31 Декабря 2018 12:33

Так у світі нерідко буває, що ім’я людини, навіть після її «відходу», звучить, немов живе, ще довго-довго...
Це звучить пам’ять про непересічну особистість, яка залишила за життя добрий слід серед людей. Є такі особистості і на журналістському Олімпі Запорізького краю: талановиті майстри слова, чудові організатори. На почесному місці серед них стоїть ім’я Заслуженого журналіста України Миколи Івановича Пересунька. Він мало не чверть століття успішно керував творчим колективом обласної газети «Запорізька правда» і стільки ж був беззмінним головою правління Запорізької обласної організації Спілки журналістів України.
Нині премією імені М. І. Пересунька щороку нагороджуються кращі журналісти нашого регіону.

...А починалося все з Мелітополя

Коли у 1981 р. я прийшла працювати до редакції мелітопольської міськрайонної газети «Серп і молот» (попередня назва «Радянський степ», нині - «Новий день»), її уже багато років очолював Петро Іванович Жагель. Але в спілкуванні зі «старожилами» часом чітко відчувалося, як близько до «СіМ» перебуває Микола Іванович Пересунько. Особливо після поїздок до Запоріжжя на постійно діючий семінар при обласній журналістській організації. Редактор відразу ж після повернення збирав усіх на летучку:
- Є цікава інформація. Микола Іванович розповів про запроваджений в «Запорізькій правді» ефективний метод «виловлювання» помилок. «Свіжа голова» називається. Дуже радив і нам застосувати.
Або так:
- Нас похвалили за організацію роботи «Університету робсількорів». Ось одержали план на наступний дворічний курс. Микола Іванович наголошував, щоб звернули особливу увагу на практичні заняття, на колективний аналіз матеріалів позаштатних авторів.
М. І. Пересунько завжди хотів, щоб наша газета була в числі кращих. І це невипадково, адже саме тут він знайшов своє покликання, тут відбулося його становлення як журналіста і як керівника. А також - і глави сім’ї.
Родом Микола Пересунько з Київської області - село Бесідка Ставищенського району. Батько, 1900 року народження, після Жовтневої революції одружився, отримав наділ півтори десятини землі та займався сільським господарством. У 1929 р. завербувався на будівництво Новотульського металургійного комбінату, а мати працювала в колгоспі. У 1932-му, коли Миколі було 10 років, сім’я переїхала до Мелітополя. Отримавши середню освіту, допитливий юнак вступив до Одеського суднобудівного інституту, проте 1940 р. за спецнабором його зарахували до Вольського військового авіатехнічного училища в Саратовській області. У червні 1941 р. закінчив навчання, отримав спеціальність авіамеханіка, і почалося нове…

Фронтове життя


З червня 1941 р. і до кінця війни авіамеханік М. Пересунько - в діючих авіаційних частинах Центрального, Західного, Першого Українського та трьох Білоруських фронтів.
Як дізнаємося з архівних документів, із самого початку бойових дій М. Пересунько - «на посаді авіаційного механіка на літаках «И-16» та «У-2». Матеріальну частину літаків знає відмінно. За час роботи в 876-му окремому змішаному авіаполку, а потім у 437-й окремій авіаційній армійській ескадрильї зв’язку успішно обслужив 162 бойових літако-вильоти. Обслужені ним літаки та мотори завжди в бойовій готовності та відмінному стані».
Зрозуміло, як це важливо для виконання льотчиком бойового завдання. Але, піднімаючись у небо, пілот, безумовно, думає не тільки про зліт, але і про посадку. І в благополучному поверненні бойової машини на землю (якщо вдалося уникнути ворожого вогню) роль механіка, його майстерність та відповідальність важко переоцінити. А механік М. Пересунько, як пише про нього його командир майор Жаріков, свою спеціальність любить. Він теоретично грамотний, досвідчений в обслуговуванні бойових літаків і дуже акуратний в роботі. За весь час не було жодного випадку невиходу його літака в політ через несправність. Так само відмінно знає матеріальну частину літака «По-2» і мотора «М-11». За час останніх бойових операцій успішно обслужив 64 польоти зі зв’язку. Обслуговування бойових літаків - відмінне.
А ще в цих характеристиках є рядки, які, здавалося б, не зовсім притаманні офіційним матеріалам воєнного часу: ввічливий у спілкуванні, культурний і дисциплінований. Відрадно, що ці риси молодої людини не обвуглилися у вогні жорстоких бойових випробувань. Вони виявилися достатньо глибокими, щоб стати визначальними і в його подальшому житті. А про доблесть фронтовика краще за будь-які слова промовляють самі бойові нагороди: ордени Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною 1941-1945 рр.».
Зі своєю ескадрильєю зв’язку (437-ОААЭС) старшина М. І. Пересунько дійшов до Берліна. Однак попереду його чекала поки що не дорога додому, а 176-а передова авіабаза в Мінську. В Мелітополь старший бортмеханік загону повернувся в серпні 1946 р.

Після демобілізації


Щоб адаптуватися до мирного життя та визначитися зі своїм покликанням у ньому, вчорашній фронтовик якийсь час працював заступником керуючого міськжитлопостачторгу (і хоча не його це стезя, але не сидіти ж склавши руки!). Та ось у жовтні 1946 р. таки знайшов свою відправну точку для професійного становлення - став літературним працівником у редакції мелітопольської міськрайонної газети «Радянський степ». Молодий кореспондент активно взявся до роботи. Його матеріали з’являються на сторінках газети майже в кожному випуску. Тематика різноманітна: питання сільського господарства, розповіді про людей, робота агітпунктів, ефективність виступів стінної преси та ін.
Помітне і професійне зростання: з вересня 1949 р. він отримав посаду відповідального секретаря газети (до речі, в цей час він вступив на літературний факультет Мелітопольського педінституту). А буквально через півроку знаходимо підпис відповідального за випуск газети: «т. в. о. редактора М. Пересунько». Напевно, тодішній відповідальний редактор «Радянського степу» М. Димченко був задоволений тим, як впорався молодий колега з його обов’язками, бо надалі така практика повторюється досить часто.
Примітним для читачів газети став 1951 рік, коли під новою рубрикою «Здоровенькі були!» Микола Іванович започаткував випуск сатирично-гумористичної добірки «Мелітопольський їжак». Увагу читачів привертала вже сама мальована заставка, де Їжак з гострим пером іде в наступ на нероб та недбальців. Активно працює «Пошта їжака». Редакція регулярно одержує відповіді про усунення виявлених недоліків, адже найгостріша зброя преси - гумор і сатира - таки діє. Цікаво, що «Мелітопольський їжак» господарював чомусь лише в тих номерах газети, які редагував М. Пересунько. У випусках за підписом редактора М. Димченка він жодного разу не з’являвся (час від часу друкувалися лише карикатури, надіслані ТАРС). І тільки наприкінці березня 1953 р., коли зі шпальт зійшли траурні та жалобні матеріали по смерті Й. В. Сталіна, М. Димченко відкрив шлях «Мелітопольському їжакові» і на свої сторінки.
До речі, наперед можна сказати, що доля була прихильною до цього принципового колючого створіння: «Їжак» прижився в газеті та сумлінно працював на благо Мелітопольщини аж до 1980-х років. Потім «наступницею» його стала «САУНА» («САтира У Наступі»), проте й надалі Їжак з гострим пером зі свого поста-заставки не зійшов.
Мелітопольська районка стала для обдарованого літпрацівника не лише «годувальницею», але і благодатним грунтом для творчого зростання. У жовтні 1951 р. бюро Запорізького обкому партії затвердило М. І. Пересунька власним кореспондентом обласної газети «Червоне Запоріжжя» по Мелітопольському, Приазовському та Нововасилівському районах. У 1953 р. він успішно закінчив навчання в інституті, проте і, ставши дипломованим викладачем російської мови та літератури (вільно володіючи українською мовою), не залишив професію журналіста, яку досконало освоїв.
У 1956 р. газети «Запорізька правда» та «Червоне Запоріжжя» об’єдналися, і в області почала видаватися одна «Запорізька правда», російською та українською мовами. Микола Іванович став власним кореспондентом «Запорізької правди». На таку ж посаду був затверджений і Петро Іванович Жагель, який пройшов добру школу у фронтовій газеті.
У березні 1958 р. М. І. Пересунько одержав нове призначення - на посаду редактора мелітопольської газети «Радянський степ».
Колишній головний бухгалтер редакції Раїса Миколаївна Лаврик тепло згадує період керівництва М. І. Пересунька:
- За ті понад сорок років, які я працювала у Мелітопольській міськрайонній газеті, змінилося багато редакторів. А відкрив мою трудову біографію в 1959 році Микола Іванович. Як керівник він був вимогливим. Хотів, щоб усі вчилися, любили книги, та щоб грамотність «не кульгала». Ось я - бухгалтер, а повинна була і друкарську машинку освоїти, і матеріали РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України, яке надавало офіційну інформацію про внутрішні події та справи України, з 1990 р. - УкрІнформ) вміти прийняти. Разом з тим Микола Іванович любив і пожартувати. Він був також редактором міського «Вікна сатири», і кожного разу, коли біля редакції на стенді під склом з’являлися нові фотографії порушників, він гукав: «Дівчата, ходімо зі мною. Дивіться, які красені. Глядіть, щоб якийсь із них не потрапив до вас у женихи».

Запоріжжя

У редакторському кріслі районки М. І. Пересунько довго не «засидівся», проте «Радянський степ» за час його керівництва не раз було позитивно відзначено в оглядах центральних та республіканських газет. Це, звичайно ж, не могло залишитися непоміченим на обласному рівні, і, як результат - у квітні 1960 р. Миколу Івановича затвердили заступником редактора «Запорізької правди».
Вимогливість до себе та підлеглих була характерною рисою заступника. В роботі це приносило успіх, а йому особисто - заслужений авторитет у колективі. Тож через три роки почався найтриваліший і, мабуть, найбільш відповідальний етап трудової біографії журналіста М. І. Пересунька: він став редактором обласної газети «Запорізька правда», а згодом і головою правління обласної організації Спілки журналістів України.

В газеті

В одній статті навряд чи можливо проаналізувати, якою була газета за період редакторства Миколи Івановича. Досить сказати, що в 1967 р. «Запорізьку правду» нагородили орденом Трудового Червоного Прапора (другою за значенням цивільною державною нагородою колишнього СРСР), Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Вона мала найвищий тираж (до 170000 примірників) серед україномовних обласних газет південно-східного регіону України. У редакційному активі «Запорізької правди» було близько тисячі постійних дописувачів та позаштатних кореспондентів, велику допомогу редакції надавали 18 позаштатних кореспондентських пунктів, 52 кореспондентських пости, створені у районах області та на підприємствах. Газета, як і нині, пропагувала культ праці та людини-трудівника. Вона була кузнею кадрів для багатьох колишніх союзних і республіканських видань. Як говорили - школою запорізької журналістики та красного письменства. Серед письменницьких імен - Марко Шевельов, талант якого зароджувався в Мелітополі, на благодатних берегах чарівних Молочних Вод.
М. І. Пересунько як керівник умів добирати кадри і цінував їх. Він відкрив перспективу професійного зростання багатьом мелітопольським журналістам: Микола Гапонов, Олександр Куцев, Віктор Селезньов та інші сповна розкрили свої творчі здібності в «Запорізькій правді». Редакційний колектив завжди був у пошуку: що зробити для того, аби газета не лише «інформувала», а й приваблювала читачів. Так після однієї із зустрічей творчої інтелігенції Запоріжжя з працівниками редакції була заснована сторінка «Сільські вечорниці». Майстри слова і пензля побажали своїми творами побувати в гостях на «Сільських вечорницях». І, звичайно ж, місцеві поети, письменники, художники не були обійдені увагою й допитливістю хліборобів.
Успіхом у читачів користувалась сторінка «Літературна нива», де регулярно друкувалися твори і мелітопольських поетів та прозаїків. Особливий інтерес завжди викликав «Запорізький перець», який «дає здачі поганій вдачі». Він з’явився на шпальтах «Запорізької правди» в період редакторства Миколи Івановича і не полишав її так само довго, як і редактор. Опікувався сторінкою, був її ведучим журналіст, ветеран «Запорізької правди» Микола Шумилов, генеральний писар міжнародної асоціації сатириків та гумористів «Весела Січ». Дошкульні сатиричні вірші, фейлетони, малюнки штатних і позаштатних авторів, «Перчанські конкурси» багато років не давали спуску неробам та різним асоціальним елементам.
Хисту й старання до цього доклали Микола Клименко, Іван Дерев’янко, Жан Кучмій, В. Селезньов та інші. А редактор газети невпинно стежив за тим, щоб кожен суботній випуск обов’язково був «приправлений» збадьорюючим «Перцем». «Запорізький перець» не раз побував у гостях у передачі «Добрий вечір» на Запорізькому радіо, і це ще більше підвищувало його популярність.
- Був час, - розповідає Микола Дмитрович Шумилов, - коли викривальним матеріалам непросто було пробитися на сторінки газети, цензура при обкомі партії, м’яко кажучи, не дуже «жалувала» любителів «копнути глибше». Але все-таки редактор ніколи не був байдужим до гострого жанру.
Напевно, це тому, що і в його характері, здається, було щось «гостреньке». Ось як говорить про це Іван Семенович Дерев’янко:
- Вичитуючи авторські матеріали перед поданням їх до друку, Микола Іванович нерідко писав на них колючі резолюції. Звичайно, декого це «зачіпало», тож я зібрав усі «автографи» і написав фейлетон «Як стати редактором».
- І невже його надрукували?
- Звичайно. У журналі «Журналіст України».
- А у відповідь, мабуть, - грім і блискавки?…
- Ні, нічого такого не трапилося - просто резолюції стали іншими. Микола Іванович не був ні злим, ні мстивим. Він був великим гумористом.
Колеги Миколи Івановича згадують, як на так званих редакційних «капусниках» любителі гумору й сатири часто вправлялися у майстерності, «метаючи стріли» один в одного. Діставалося й редактору. Але він не сердився, а сміявся разом з усіма. Очевидно, це і є один з його плюсів, як у відомій пісні: «Пускай капризен успех, он выбирает из тех, кто может первым посмеяться над собой».
Такі риси М. І. Пересунько цінував і в людях. Багато хто із запорізьких журналістів старшого покоління пам’ятають гучну «заяву» на відпустку кореспондента «ЗП» Миколи Білокопитова, уродженця мелітопольської Червоної Гірки. В обласній газеті, яка має сільськогосподарський профіль, важко розраховувати на відпустку в гарячу літню пору. Тим паче, коли хтось із колег ще й захворіє та іншим доводиться працювати «і за того хлопця». Саме в такій ситуації влітку 1987 р. Микола Білокопитов відчув, що йому вже конче необхідний відпочинок. Написав голові профкому М. Гапонову одну, другу заяву на відпустку, проте позитивної відповіді «з об’єктивних причин» не отримав, тож пішов особисто до головного. Редактор стандартну заяву залишив, однак, хитрувато всміхаючись, каже:
- Миколо, ну ти ж людина творча, та ще й гуморист. Недавно читав твої байки в журналі «Перець». Так ось там ти - молодець! А тут чого не виявляєш творчого підходу? Ну що ти оце пишеш: «Прошу надати мені тарифну відпустку...». Що за бюрократичний стиль? Де тут поезія, де, зрештою, гумор? Напиши заяву якось інакше. Якось так, щоб я тебе просто не зміг не відпустити.
Подібні заяви з багатьох нагод гуморист М. Білокопитов писав уже не раз і бачив, що вони редакторові подобаються. Тож, недовго думаючи, утнув дотепного ексклюзивного опуса, який з легкої руки редактора спочатку потішив чоловічу половину колективу, а потім «пішов гуляти» Будинком преси. На завершення чималенького віршованого жарту автор «для перестраху» (щоб не відмовили) - вдався до ультиматуму:
Напишу таку замітку
Про бичка Муму,
Що усіх вас арештують
І запхнуть в тюрму.
А редакцію закриють
І повісять щит:
«Це усе, що залишилось
Від білих копит!»
Тож резюме Миколи Івановича Пересунька на оригіналі «заяви», кажуть, було таким: «Товаришу Гапонов! Терміново відправте Білокопитова у відпустку, поки не закрили редакцію!». А сам витвір потрапив на сторінки «Запорізької Січі», заплутався в інтернетній павутині, то ще й через багато років іноді спливає звідти і веселить журналістів.
Взагалі ж «Запорізька правда» завжди знаходила сторінку для друку творів сатиричного спрямування. Бо Микола Іванович, згадують колеги, наголошував:
- У кожному номері треба давати матеріали про людей, нариси, замальовки, репортажі, фотографії. А про тих, хто заважає нам жити - друкувати фейлетони, гострі кореспонденції, колючі замітки.

В обласній організації Спілки журналістів

Микола Іванович постійно дбав про професний рівень журналістів, бо й сам не переставав учитися. Неодноразово в різні роки був слухачем інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Академії суспільних наук, займався самоосвітою, знаходив цікаве і корисне для себе й для колег у кожній з багатьох своїх зарубіжних поїздок. І ніколи не забував про книжки.
Почесний журналіст України Майя Костянтинівна Мурзіна, яка понад чверть століття була відповідальним секретарем обласної організації НСЖУ і починала цю свою роботу саме під «головуванням» М. І. Пересунька, розповідає:
- Микола Іванович Пересунько і редактор «Индустриального Запорожья» Андрій Степанович Клюненко були завзятими бібліофілами. Завдяки їм усі кращі книжки були в бібліотеці Будинку преси. А в Миколи Івановича в домашньому робочому кабінеті всі чотири стіни були в полицях, заставлених книгами. З ним було легко працювати як з хорошою, товариською людиною. Сам ініціативний, він підтримував усі наші починання.
Багато років при обласному відділенні працював університет робітничих кореспондентів. Микола Іванович засобами правління і особисто дбав про активність первинних організацій, тож громадські відділи, громадська приймальня, університет робсількорів діяли і в Мелітополі, при редакції газети «Серп і молот». Впроваджувались нові методи організації праці творчого колективу. Як результат - газета була нагороджена медаллю, а редактори П. І. Жагель і С. К. Ткаченко, кожен свого часу, неодноразово на республіканських семінарах ділилися досвідом роботи.

«Залізний Миколай»

Микола Іванович Пересунько увійшов в історію запорізької журналістики як видатна особистість. «Журналіст» з великої букви. Як відзначає ветеран «Запорізької правди» М. Д. Шумилов у книзі «Пером і словом», «він сам горів на роботі і в колективі все було організовано так, що просто не можна було нічого не робити. Всі старалися.
- Його поважали не тільки журналісти області як беззмінного голову обласної організації Спілки журналістів, а й іноземні колеги, - розповідає Микола Дмитрович. - Запоріжжя дружило з польським містом Вроцлавом, тісні зв’язки були з тамтешньою «Газетою роботнічою». Багато хто з запорізьких журналістів їздив до Вроцлава «за досвідом роботи». Там завжди запитували: «Як там ваш залізний Миколай?». Хтозна, звідки взялася ця фраза, але вона на сто відсотків відображала характер М. Пересунька. Скільки й пам’ятаю Миколу Івановича, він половину свого життя віддав захистові журналістів. І це йому майже завжди вдавалося, бо й на верхах його поважали.
На підтвердження слів М. Д. Шумилова про повагу й авторитет, можна додати, що М. І. Пересунька впродовж майже всіх років його роботи в «Запорізькій правді» обирали депутатом обласної ради народних депутатів. І в цій діяльності він також завжди керувався потребами та інтересами своїх виборців.
До його бойових нагород додадися й трудові. Орден «Знак Пошани», два ордени Трудового Червоного Прапора, звання «Заслужений працівник культури Української РСР», Почесна грамота Президії Верховної Ради, «Заслужений журналіст України», безліч ювілейних медалей - це дійсне визнання обдарованості й заслуг керівника (а перш за все - невтомного трударя).
Почесний журналіст України М.В. Клименко порівнює редактора газети з диригентом, від помаху руки якого (тобто від уміння керувати) залежить успіх чи провал творчого колективу.
- Микола Іванович завжди наголошував, що головний наш герой - трудівник. А кожен номер газети треба робити так, щоб читачі й передплатники вважали «Запорізьку правду» своєю, домашньою. Він не підвищував голос у розмові з журналістами на оперативках, не допускав принижень і образ. А співробітники газети вважали повсякденні вимоги редактора робити добро - своїм обов’язком.
Отже небезпідставно колеги пов’язують вираз «Залізний Миколай» з рисами характеру свого керівника. Але, на мою думку, тут має право на існування ще одна версія. Пройшовши всю війну від першого до останнього дня, Микола Іванович воював, зокрема, і в Польщі. І ті «залізні птахи», яких кмітливий авіамеханік так ретельно готував до бойових вильотів, були фактично щитом для польського народу. Важко уявити, щоб цей факт не був згаданий під час поїздок Миколи Івановича до Вроцлава, в дружньому спілкуванні з польськими колегами. Та як би там не було, «Залізний Миколай» - сказано влучно, від душі.

«Підмурок і потенціал - солідні»

У січні 1988 р. Микола Іванович Пересунько пішов на пенсію (за віком). На редакторському посту і в правлінні обласної журналістської організації його наступником став В’ячеслав Володимирович Похвальський. Досить часто можна спостерігати, як при зміні керівництва «нова мітла» не лише по-новому мете, а й засипає сміттям свого попередника. Однак це не про наш випадок. «Підмурок і потенціал, закладений попередниками, був солідний», - згадує В. В. Похвальський.
Для газети немає вищої оцінки, ніж вірність і вдячність широкого читацького загалу. Так само для керівника, громадського діяча немає більшого визнання, ніж довіра людей - і колег, і мешканців міста, в якому він живе й працює. А головну оцінку відносно того, чи став підмурок основою для солідної будівлі та як реалізувався потенціал - дає життя: «Запорізька правда» впевнено й успішно наближається до столітньої позначки у своїй біографії. І це багато про що говорить.









автор Тетяна ПОЛУХІНА



 
 
 

Версия для печати