Мелитопольские власти взялась за Интернет-провайдеров

Вишневий сад
Моїй бабусі Ганні Яківні Хлібець (Білич) присвячується
Вишневий сад тісно обступив біленьку чепурну хатину. Густе гілля міцно сплелося у верховітті і простяглося вгору, до сонця. Червоні, немов намисто, вишні пломеніли серед зеленого листя.

До Німеччини
Йшов червень 1943 року. У хатині готувалися в дорогу. Насушено сухарів, спечено хліб, засмажено останню курку, складено одяг.

– Матусю, як ви будете без мене? Хто Вам води принесе? Корівку подоїть?
– Якось воно буде, доню…
Гарячі сльози обпікали Галинчине обличчя. Боялася не за себе, хоча й не знала, що її чекає в далекій Німеччині. Серце краялося за свою матусю, адже хворі ноги в неї, всю роботу виконувала Галинка. Як тепер мама будуть? Галинка була останньою дитиною в сім’ї. Тато помер, коли Галинці й року не було. Мама сама виховала чотирьох дітей. У голод 1933 року їх уберегла, а тепер не змогла. Старший син Федір мріяв стати льотчиком, але не встиг, добровольцем пішов на фронт, там і загинув. Двох старших дочок: Олександру та Марію – насильно забрано до Німеччини, де вони знемагають від підневільної праці. Тепер відбирають наймолодшу.

Під’їхала підвода до двору, а на ній – подруга Надійка з батьком. Поїхала Галинка в невідому дорогу. Плакали дівчатка, обнявшись, поки не доїхали до станції. А там багато таких, як і вони, бранців для рабської праці.

Втеча
У вагоні було більше сорока дівчаток, шістнадцятирічних красунь, яких везли, як рабинь, працювати в чужім краю. Невеселі думки не давали Галинці спокою. Увесь час перед очима стояла хворенька матуся з відром води. Нести воду потрібно було далеченько, а в мами хворі ноги, тому й пересувалася з милицями. «Не можу я покинути маму, не проживуть вони без мене», – Думалося Галинці.

– Надійко, давай тікати.
– Я буду з тобою. Як ти, так і я.

Дівчатка тихенько піднялися, коли за вікном уже сутеніло, щоб при нагоді вистрибнути з вагону. Та серед бранок знайшлася одна, що сиділа поблизу, і розповіла фашистам, які знаходилися в іншому кінці вагону, про намір дівчат утекти. Злий фашист прибіг до дівчаток і, як скажений пес, розмахував кулаками, погрожуючи вбити їх, якщо спробують тікати.

У сльозах промайнула вся ніч, а вранці почувся гул літака. Над потягом кружляв винищувач із червоними зірками на крилах. Фашисти, мов перелякані вівці, повискакували з вагонів, шукаючи захисту. Галинка з Надійкою перебігли повз станцію в пошуках порятунку на полі з кукурудзою. Позаду чулася безладна стрілянина, грубі крики німецькою мовою. Дівчата сиділи тихо, здається, не дихали, поки потяг не рушив далі, а коли все стихло, вийшли зі своєї схованки, не знаючи, яка дорога веде до рідної домівки. Та, здається, дівчат чекали. Незнайома жінка швидко йшла назустріч.
– Дівчатка, ви втекли? Не йдіть на дорогу, там повно фашистів.

До рідної хати
Кілька днів і ночей втомлені і зголоднілі дівчатка пробиралися додому, обминаючи села й дороги. Та одного дня підійшли до хатини, крайньої в селі й постукали у вікно. Вийшла жінка, дала води, нагодувала, і вже були дівчата на подвір’ї, як раптом почули:
– Хто ви такі? Що ви тут робите?
– Ми далекі родичі, з Донбасу.
– Не знаю я ніяких родичів. У вас є документи? Пішли в комендатуру, там і розберемося.

Тут жінка кинулася вперед:
– Сину, пішли пообідаєш, а дівчата нікуди не дінуться.
І тільки зачинилися двері в хату, дівчата кинулися тікати через город у балку, все далі й далі. Більше нікуди вони не заходили, обминаючи людей. Сотні кілометрів позаду, нічого не їли, майже не зупинялися, все йшли і йшли додому, до рідної хати…

Перед очима в Галинки розкинувся розкішний сад, який майже повністю прикривав хату, лише причілок здалеку білів. Червоних вишень вже не було – обсипалися. А матуся стояла біля порогу й пильно вдивлялася на дорогу – вона чекала доньку…