«За мною ганялися мародери». Автор фільму 20 днів у Маріуполі — про зйомки в оточеному місті, де панували хаос, біль і фантастична доброта

Документальний фільм Мстислава Чернова 20 днів у Маріуполі номіновано на Оскар 2024. Українська стрічка представлена в номінації Найкращий документальний фільм. Режисер Мстислав Чернов розповів NV, як знімав під обстрілами, дивом вижив і втік звідти в машині, прошитій осколками.

Напередодні повномасштабного вторгнення кореспондент інформаційного агентства Associated Press Мстислав Чернов разом із колегами вирішили їхати до Маріуполя, ключового міста на межі з окупованою частиною Донеччини, аби передавати звідти новини. Коли ж вони залишилися єдиними журналістами з міжнародною акредитацією в оточеному окупантами місті, стало зрозуміло, що мають унікальний відзнятий матеріал. Саме тоді Чернов вирішив, як виживе, перетворити його на фільм, щоб показати світові «справжнє обличчя російського вторгнення в Україну».

Загалом він провів у обложеному місті 20 днів і задокументував численні військові злочини росіян, зокрема наслідки обстрілу пологового будинку. А потім йому вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію через низку блокпостів окупантів та лінію фронту.

Премʼєра фільму Чернова 20 днів у Маріуполі відбулася в січні на міжнародному фестивалі незалежного кіно Sundance 2023 у США, там стрічка отримала нагороду Приз глядацьких симпатій у програмі World Documentary Competition. У травні творці фільму отримали престижну американську журналістську нагороду — Пулітцерівську премію. А пізніше 20 днів у Маріуполі здобув головний приз у національному конкурсі Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA.

23 січня в Лос-Анджелесі оголосили номінантів на 96 премію Американської кіноакадемії Оскар і стало відомо, що в номінацію потрапив український документальний фільм 20 днів у Маріуполі. NV поспілкувався з режисером, який розповів, як знімав під обстрілами і дивом вижив.

— Вчора я подивилася ваш фільм; він справляє дуже сильне враження. Незабаром його зможуть побачити всі українці. Скажіть, якби людина, яка не бачила фільм, запитала вас, про що він, що б ви їй відповіли?

— Це фільм про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, про перші 20 днів і облогу Маріуполя. Про те, як війна руйнує життя українців і як вони, незважаючи ні на що, борються і намагаються вижити.

— Це дуже важке кіно. Зараз українці мають багато переживань через війну. Чому, на вашу думку, вони все ж мають подивитися вашу стрічку, ці кадри?

— Знаєте, я бачив, як на цей фільм реагує міжнародна аудиторія і як реагують маріупольці. Чесно кажучи, я навіть трошки боявся. Перший мій страх був, коли фільм потрапив до [програми] фестивалю Sundance. Мені тоді здавалося, що він буде занадто важкий для глядача. Але він отримав приз від глядачів, як головний фільм фестивалю. І я зрозумів, що люди хочуть це бачити, хочуть зрозуміти, що тоді відбувалося. І для людей ця історія не закінчена.

Коли маріупольці приходили [на показ], вони плакали. Це було дуже важко. Але водночас це було як терапія

Коли маріупольці приходили [на показ] тоді в Америці і в Європі, і потім вже на фестивалі Docudays в Києві - серед них було багато і тих, хто є у фільмі, — вони плакали. Це було дуже важко. Але водночас це було як терапія — щось, що потрібно ще раз пережити, аби зрозуміти, що з нами сталося. Крім того, це дає українцям — і особливо маріупольцям — надію, що ніхто не забуде про Маріуполь.

Глядацький зал під час показу фільму 20 днів у Маріуполі / Фото: З архіву Мстислава Чернова

Це перше. А друге: незважаючи на те, що фільм важкий, в ньому багато надії. Мені здається, що надія — одна з головних тем і думок фільму. Тому люди, які подивилися фільм, не виходять зруйновані. Вони виходять з надією в серці. Тому що навіть в найгірші моменти — навіть коли помирають діти, люди втрачають свої життя, домівки, своє місто -завжди поряд є хтось, хто допомагає. Завжди є відчуття єдності. І це дає надію мені як режисеру і, думаю, глядачам теж. А цього відчуття ми всі потребуємо, особливо коли боротьба йде вже так довго.

Сьогодні в Україні

Щоденно

Дайджест новин від відповідального редактора Андрія Смирнова.

— Як ви вважаєте, який епізод фільму найсильніший?

Сила фільму в тому, що він переносить глядача в Маріуполь і не дає йому піти звідти, доки фільм не закінчується

— Не можу сказати, що щось є найсильнішим. Адже сила документального кіно в тому, що ми бачимо не одну-дві-три хвилини новин, через які [зазвичай] сприймаємо оточуючі події. Натомість це комплексне сприйняття. Сила кіно і сила 20 днів в Маріуполі — в тому, що з перших хвилин ти потрапляєш в Маріуполь і [залишаєшся] там, разом з журналістами, чиїми очима бачиш усі історії, разом з тими людьми, які виживають під російськими обстрілами. Тобто сила саме в тому, що фільм переносить глядача в Маріуполь і не дає йому піти звідти, доки фільм не закінчується.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про зйомки. Як ви потрапили до Маріуполя, чому вирішили їхати саме туди? І хто був із вами? Наскільки я знаю, ви працювали втрьох — із фотографом Євгеном Малолеткою і кореспонденткою Василисою Степаненко.

— Так, я знімаю відео, Євген знімає фотографію, Василиса — наш фільм-продюсер. Рішення залишитися в Маріуполі навіть у облозі було ухвалене ще до повномасштабного вторгнення. Ми вирішили поїхати туди 23 лютого, тому що знали, що в будь-якому разі — чи Росія нападе з усіх боків на Україну, чи це буде нова хвиля ескалації на Донбасі — все одно Маріуполь буде під ударом. Він настільки близько до передової, і Росія сконцентрувала тоді стільки сил на кордонах і на окупованих територіях, що ми розуміли: скоріш за все, він буде оточений. Та ми не знали, що він буде оточений так швидко і що опиниться в десятках кілометрів в глибині окупованих територій. Це ускладнювало роботу.

— А ви мали якийсь план, коли їхали туди?

— По-перше, я не планував робити фільм. Моя робота — це новини. Кожен день я публікую так звані news dispatches [новинні депеші] для Associated Press, і вони розходяться по всьому світу, адже на нашу міжнародну агенцію підписані тисяча каналів. Але коли я зрозумів, що в місті не залишилося міжнародних журналістів, і ми єдині, хто хоч щось може зняти і показати світові, я зрозумів, що кожен кадр буде важливим. Ще й коли ми побачили, скільки потенційних військових злочинів коїться кожен день.

Я відправив [з оточеного міста] 40 хвилин з того, що було знято, а знято було 30 годин

Тож я перестав знімати новини і почав знімати кожну хвилину. Я розумів, що якщо нам пощастить і ми вирвемося звідти, то потрібно буде зробити щось більше. Насправді я відправив [з оточеного міста] 40 хвилин з того, що було знято, а знято було 30 годин. Але ці 30 годин — це може 1% від того, що насправді відбувалося в Маріуполі. А те, що відбувалося в Маріуполі - це може 1% від того, що відбувалося в усій Україні. Тому для того, щоб передати масштаб трагедії, потрібен великий формат — такий як фільм.

— Коли ви були в Маріуполі, де ви там жили, як харчувалися, як планували, де працюватимете наступного дня?

— Ми жили в тих самих умовах, що й інші люди: готували в казанках на вогнищах, топили сніг, щоб дістати воду. Проблема була зі звʼязком і з батарейками. Нам багато допомагав український Червоний Хрест. Фантастичні люди! Вони це робили, поки будинок, де вони базувалися, не розбомбили. Потім нам допомагали лікарі. Адже в лікарні постійно працювала операційна, постійно прибували поранені, тож було світло — працювали генератори. Там ми заряджали батарейки і спали на підлозі поряд із пацієнтами.

Коли ж лікарню оточили, ми дивом звідти вирвалися. Нам допомагали поліцейські. Серед них Володимир — поліцейський, який ризикував своєю сімʼєю, щоб нас врятувати і вивезти з міста. Він допомагав нам заряджати батарейки і знайти [місце зі звʼязком], звідки відправити [матеріали в редакцію]. Він виїхав [з Маріуполя], повернувся на Донбас і нещодавно був поранений російською ракетою в Покровську. Він пройшов через дві операції, у нього було важке поранення в легені, багато осколкових травм. Зараз він уже почав реабілітацію, але це [буде] довгий процес.

— Повертаючись до Маріуполя: ви були там рівно 20 днів?

Коли російська армія йде вперед, то вона просто знищує кожен район, куди заходить, а вже окуповані нею райони обстрілюють набагато менше

— Так. Ми виїхали 14 березня. Це був другий день так званого зеленого коридору. Правда, ніякого офіційного зеленого коридору не було, але люди почали прориватися через блокпости. Тоді частина міста вже була окупована і передова перемістилася в саме місто. Окупована частина міста менше обстрілювалася — адже коли російська армія йде вперед, то вона просто знищує кожен район, куди заходить, а вже окуповані нею райони обстрілюють набагато менше, бо українські військові намагаються не стріляти по цивільним. Тож уже окупована частина міста почала евакуацію. Але хтось міг проїхати трохи далі. Відбувалася така хаотична евакуація через блокпости в різні сторони: більше на Запоріжжя та Бердянськ.

— А чи перетиналися ви там із росіянами, чи були якісь інциденти з ними?

Ми проїхали через 15 блокпостів. Але саме тому, що це були перші дні виїзду людей і був хаос, не було жорстких перевірок

— Нам пощастило, тому що наша машина була повністю розбита, прошита осколками і не всі двері відкривалися. Ми якраз сиділи за цими [несправними] дверима, ховали техніку. Вони [росіяни] могли тільки дивитися крізь передні вікна, які теж були розбиті, але не бачили усієї машини. Ми проїхали через 15 блокпостів. Але саме тому, що це були перші дні виїзду людей і був хаос, не було жорстких перевірок — ще не виводили всіх чоловіків з машин, не перевіряли телефони.

Пізніше вже було зовсім інакше. Ми знаємо, що трапилося з Мантасом Кведаравічюсом, документалістом з Литви, який теж був у Маріуполі й знімав документальний фільм. Тож нам дійсно пощастило.

— Як поводилися місцеві мешканці, адже відомо, що до початку повномасштабної війни більша половина маріупольців — 52% — ставилися до Росії «тепло» і «дуже тепло». Чи проявлялося це якось під час окупації?

— Я не можу назвати відсотки, але в мене не було враження, що 50% людей чекали на Росію — їх було набагато менше. Памʼятаю, заходячи у [черговий] підвал, який сімʼї використовують як бомбосховище і живуть там, у кутку завжди можна було побачити кілька людей, які підтримують Росію. Вони трималися подалі від тих, хто підтримує Україну, яких завжди було більше.

Було багато й таких, хто не підтримував нікого — просто люди, які хотіли жити спокійно. Чимало таких є і досі. Але, що трапилося після повномасштабного вторгнення (я бачу цю тенденцію і по своєму рідному Харкову, і по Маріуполю, і по багатьом містам на Донбасі): люди, яким було все одно, і ті, які тепло ставилися до Росії, зрозуміли справжнє обличчя росіян, їхні методи. І зрозуміли, що можуть жити тільки в Україні. Тепер вони всім серцем підтримують Україну.

— У фільмі ви цитуєте лікаря, який сказав, що війна як рентген — показує все, що всередині людини. Хороші люди стають кращими, а погані проявляють найгірше. Можливо, вам запамʼяталося щось із поведінки людей — якісь добрі вчинки, чи навпаки погані?

Попри те, що в фільмі є багато важких моментів, паніки, трагедій, ми завжди бачимо людей, які підтримують одне одного

— Я не просто так сказав, що попри те, що в фільмі є багато важких моментів, паніки, трагедій, ми завжди бачимо людей, які підтримують одне одного — тих, кого навіть не знають, просто тих, хто поряд: сусідів, пацієнтів. І поліцейські, і пожежники, і лікарі, і прості люди, волонтери. І чим глибша криза, чим більше місто вмирає, тим більше цієї підтримки.

Були прості люди, які повністю брали на себе організацію і допомогу тисячам людей, які ховалися у таких великих бомбосховищах як драмтеатр, великий спортзал Терраспорт та ще кілька. Це були звичайні люди, які допомагали всім, хто приходив, діставали воду, чистили каналізацію, шукали їжу, відвозили до лікарні. Це фантастика, я ніколи такого не бачив.

Але був і хаос, і мародерство. Зазвичай я цього не розказую, але памʼятаю, як за мною ганялися мародери — намагалися відібрати камеру. Під час кризи погані люди показують своє обличчя. Тому що поліція просто не могла впоратись з їх упійманням. Були й ті, хто передавав інформацію Росії. Це теж ми побачили.

— Розкажіть детальніше про ці випадки. Як ви дізналися, що хтось передає інформацію?

— Було багато історій, адже ми спілкувалися з поліцією, яка саме таких людей шукала — патрульна поліція, Сили спеціальних операцій. Ці кейси стали відомі вже після того, як Маріуполь був окупований. Військові, які вийшли з полону, теж про них розповідали. Таких агентів були одиниці, але Росія, скоріше за все, готувала їх роками. Вони активувалися саме під час повномасштабного вторгнення.

— Як ви думаєте, що вам допомогло вибратися з Маріуполя неушкодженим? Адже росіяни, кажуть, оголосили на вас полювання. Тобто вони знали, що ви там, і вони вас розшукували.

— Як я сказав, нам допоміг хаос, адже це були перші дні [евакуації]. І нам допомогло те, що ми зустріли конвой Червоного Хреста, з яким переїхали через передову. Прорватися через передову — ось що найскладніше. Ти можеш проїхати через блокпости, але що робитимеш на передовій, де йде бій? Допомогло планування, плюс вдача. Але взагалі допомогло не «що», а «хто».

Коли нас оточили в лікарні, нас врятувала — вивела звідти — група [сил] спеціальних операцій. Я дуже вдячний цим хлопцям. Дехто з них, на жаль, загинув тоді на Азовсталі, дехто потрапив у полон, а зараз повернувся і воює на передовій. Це також Володимир, який ризикував собою і своєю сімʼєю, щоб вивезти нас і наші матеріали [з Маріуполя].

— А якою була ваша реакція, коли ви дізналися, що росіяни назвали зняті вами наслідки бомбардування пологового будинку постановкою? Що ви відчули тоді?

Чим більш абсурдний і жорстокий вчинок роблять росіяни, тим більше вони будуть [поширювати] пропаганду, яка це заперечує

— Нічого. Тому що вже пройшло девʼять років цієї гібридної, інформаційної війни. І зрозуміло, що чим важливіші кадри, чим більш абсурдний і жорстокий вчинок роблять росіяни, тим більше вони будуть [поширювати] пропаганду, яка це заперечує.

Я памʼятаю, як це було після того, як росіяни збили Боїнг [рейсу] MH17 у 2014 році. Я був одним із перших міжнародних журналістів, які потрапили на місце подій. Ті кадри облетіли весь світ. Але одночасно Росія розгорнула масштабну кампанію з дезінформації. Тож цей метод вже був зрозумілий.

Тому коли ми побачили наслідки бомбардування пологового будинку, то зрозуміли, наскільки важливими будуть ці кадри для того, щоб світ зрозумів справжнє обличчя російського вторгнення в Україну. Ми вже чекали, що буде повномасштабна кампанія з дезінформації. А боротися з цим неможливо і не потрібно — потрібно просто робити свою справу, знімати далі.

— Ви знімали не на одній війні, були в Сирії та Іраку. Чи відрізняється, на вашу думку, війна в Україні від інших війн, які ви бачили?

— Я вже дев’ять років знімаю війни і з роками бачу, що всі вони так чи інакше повʼязані, десь завжди є Росія — будь то Сирія, де Росія теж руйнує міста своїми бомбами, будь то чеченські бойовики, які приєдналися до ІДІЛ в Іраку, чи «миротворці» (насправді російський спецназ) в Нагорному Карабаху. І так далі. Всюди є російський слід. Але все одно для мене найважчою залишається війна в Україні. Моя карʼєра як міжнародного і військового журналіста почалася у 2014 році. І я вам скажу правду: гірше, ніж в Маріуполі, не було ніде — настільки хаотичного бомбардування, настільки сконцентрованого болю і небезпеки.

— Коли ви були в Маріуполі (я розумію, що там було небезпечно і часто страшно), чи були якісь пікові моменти, коли було найстрашніше за життя?

Кожен день ти прокидаєшся у підвалі й розумієш, що треба виходити і йти знімати, і це може бути твій останній день

— Складно сказати. Постійно. Кожен день ти прокидаєшся у підвалі й розумієш, що треба виходити і йти знімати, і це може бути твій останній день. Але ти бачиш, що лікарі виходять і йдуть працювати. Більше того, лікарі взагалі не спали — я не знаю, як вони це витримали, але вони працювали. Поліцейські їздили по місту, допомагали людям. Пожежники — навіть після того, як все розбомбили, не залишилося ані машин, ані пожежних станцій, все одно їздили, розбирали завали. Звичайно, ти теж виходиш і щось робиш. Але це страшно.

Згадується момент, коли нас оточили. Я не буду розповідати все, адже це є в фільмі — там є багато цікавих деталей, яких не було в новинах і які ніколи ще не були опубліковані. Отже, ми потрапили в оточення в лікарні № 2, яка вже була за лінією фронту. Росіяни заходили в лікарню, і ми розуміли, що якщо вони нас знайдуть, то все. Це було страшно.

— А чи були моменти, коли вам хотілося відкласти камеру і втрутитися в ситуацію, можливо, допомогти, щось зробити?

Є просте правило для журналістів, які працюють в [зонах] конфлікту: якщо бачиш, що є хтось компетентний, хто може допомогти людині, то продовжуєш знімати

— Ми так часто робили, просто цього не видно, адже ми відкладали камеру. Є таке просте правило для журналістів, які працюють в [зонах] конфлікту: якщо бачиш, що є хтось компетентний, хто може допомогти людині, яка страждає або поранена, то продовжуєш знімати. Якщо такої людини немає, то кидаєш камеру і допомагаєш. Були такі моменти, коли ми допомагали лікарям переносити поранених чи розносити їжу по лікарні — якісь такі маленькі речі, які робили всі.

— За роботу в оточеному Маріуполі ви з колегами отримали Пулітцерівську премію. Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося?

— Насправді [ця нагорода] — не лише за 20 днів у Маріуполі. Разом із Лорі Гіннант, нашою кореспонденткою, яка живе в Парижі, ми зробили 11 розслідувань про те, що відбувалося в Маріуполі після окупації і після того, як ми поїхали: як росіяни викрадали і вивозили дітей, як зносили будинки, що відбулося з драмтеатром — повна реконструкція його бомбардування тощо. За ці 11 розслідувань про Маріуполь (а це рік роботи) ми й отримали Пулітцерівську премію, що називається Public Service.

Коли ми почули, що її отримали, то були щасливі, бо це означає, що світ довіряє українській журналістиці. Це важливо. Тому що за ці дев’ять років статус української журналістики піднявся з рівня локальної необʼєктивної точки зору до професійної обʼєктивної роботи. І це загальна тенденція в світовій журналістиці: зараз більше довіряють людям, які працюють в своїй країні.

— А чи вже була церемонія нагородження? [Інтерв'ю було записано наприкінці серпня 2023 року перед українською прем'єрою фільму — прим. ред]

 — Ні, церемонія буде у жовтні. І я вважаю, що важливо їздити представляти українську журналістику та говорити, говорити, говорити про війну. Тому що є багато людей, які втомились. А є категорія людей, які взагалі не дивляться новини, але дивляться кіно, документальні фільми. 20 днів у Маріуполі дає нам можливість відверто поговорити про російське вторгнення в Україну з такими людьми.