Позивний Падре. Головний капелан Тероборони — про емоції на нулі та гостре відчуття справедливості в фронтовиків після війни

Капелан та друг: Сергій Дмитрієв, офіцер служби військового капеланства Командування Сил територіальної оборони ЗСУ був одним з перших капеланів російсько-української війни та стоїть у витоків цієї служби. (Фото:Олександр Медвєдєв)

Капелан Сергій Дмитрієв, який перебуває на фронті з 2014 року, — про Бога на війні та зміни, що неодмінно стануться в українському суспільстві

—Рікі, застрибуй! Давайте і він зі мною сфотографується, бо не менше допомагає.

Стрункий небагатослівний чоловік в однострої з легкою усмішкою прилаштовує на остов побитого російського танка пса. Той намагається його лизнути, фотограф робить знімок.

Це Сергій Дмитрієв, позивний Падре, офіцер служби військового капеланства Командування Сил територіальної оборони ЗСУ, один із перших військових капеланів в російсько-українській війні. А ще він волонтер, який, за словами фронтовиків, знаходить все необхідне вчасно і часто з власної ініціативи.

На війні Падре з 2014 року. На тлі окупації росіянами Кримського півострова він один із перших розірвав стосунки із Православною церквою Московського патріархату та доєднався до української церкви. Коли ж московська церква в Україні на заклик Дмитрієва відмовилася надати українському священнику з Криму церкву замість тої, звідки його вигнали росіяни, він уступив священнику право вести службу у своїй церкві на Херсонщині, а сам доєднався до 30‑ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького. Із цією бригадою як капелан він пройшов перші вісім років війни.

Дмитрієв став одним із засновників руху соціального служіння відродженої Православної церкви України. Він — один з ініціаторів Стіни памʼяті полеглим воїнам біля Михайлівського Золотоверхого собору в Києві та мережі шелтерів для жінок, що зазнали сексуальних та інших знущань під час війни.

З NV Падре зустрічається у ще літньому Києві, неподалік від Будинку офіцерів, і довго говорить про життя та роботу священника на війні.

Кінець лютого 2014 року заскочив мене по дорозі з Одеси в Херсон, на одній із заправок я побачив новини про російські гелікоптери та десант у Криму. Трохи далі, між Миколаєвом і Херсоном, я побачив колону наших військовослужбовців, які їхали в напрямку Криму. Вони були погано вдягнені, погано озбро­єні, техніка ламалася, вони дротом прикручували щось на корпусі БТР.