Щодо фетишизації постаті Михаїла Булгакова

У пізньому Радянському Союзі Михаїл Булгаков був напівзабороненим письменником. Перед усім через його роман "Майстер і Маргарита", бо єдиним дозволеним літературним, ширше – мистецьким, жанром тоді був звісно "соціалістичний реалізм". Ніякого містицизму, яким просякнутий "Майстер...".

При цьому за іншими творами М. Булгакова нечасто ставилися п'єси, їх не вилучали з бібліотек. У 1970 році за мотивами його творів "Біг", "Біла гвардія" і "Чорне море" навіть зняли пропагандиське кіно, що одним махом розвінчуло ідеологію антибільшовицького білого руху та української самостійності через негативну подачу постаті Гетьмана Павла Скоропадського.

Коли мені було 14 років, мама принесла до дому самвидавівський примірник "Майстра...", у темно-червоній палітурці, передрукований на машинці та відкопійований на ротапринті. Вони із батьком роман з інтересом прочитали. Мені теж пропонували, але не зайшло. Я тоді читав Еріха Марію Ремарка і Ернеста Гемігвея. Батьки суворо заборонили розповідати у школі про заборонену книжку.

Завдяки забороні, щойно в СРСР почалися гласність і перебудова, інтелігенція заходилася вдовольняти літературний голод і Майстер з Маргаритою миттєво опинилися серед найпопулярніших книжок, поряд з творами Олександра Солженіцина, Анатолія Рибакова, Володимира Дудінцева та інших...

У М. Булгакова була одна особливість – його "київскість", що виразно позначала Україну як частину російського культурного простору. Письменник став культовим для російськоорієнтованої частини київської інтелігенції.

Восени 1986 року, через родинні обставини я влаштувався працювати до Музею історії Києва робітником, водночас навчаючись на стаціонарі КПІ. Стипендії мені не вистачало. Пізніше перевівся на посаду двіринка, бо вона потребувала менше часу. Саме у цьому музеї я отримав трудову книжку.

Десь у 1987 році в музеї почалися розмови про необхідність створення експозиції, присяченої М. Булгакову. З великим знанням справи наукові і технічні співробітники у 1989 році почали створювати цю експозицію... Відкрився музей М. Булгакова навесні 1991 року, після копіткої реставрації родинного будинку Булгакових на Андріївському узвозі, який вони орендували впродовж років двадцяти.

На той час я вже був депутатом Київради, секретарем Комісії з культури та охорони історичного середовища, тож як міг допомагав київським музеям, зркрема Музею історії Києва. Сьогдні у експозиції, присв'яченої Булгаковим та у фондах музею не менше 500 аутентичних експонатів початку минулого сторіччя.

Майже 33 роки музей М.Булгакова у Києві нікому не заважав, як і вулиця його імені на Борщагівці. Наразі ж експерти Українського інсттитуту національної пам'яті визнали, що пов'язані з письменником пам'ятки "містять символіку російської імперської політики" та являють собою її пропагування.

Припускаю, що наукових співробітників музею М. Булгакова на засідання експертної комісії не запрошували і предметного наукового діалогу з ними не було. Проте, висновки експертизи містять чимало фактів, що справді свідчать про україноненависницькі погляди письменника. Його культовість для російськоорієнтованої інтелігенції Києва, ще з кінця вісімдесятих сприяла антибулгаківським настроям в українському культурному середовищі. Один відомий український письменник навіть стверджував, що у 1918 році на розі тодішнього Бібіківського бульвару і Володимирської вулиці Михайло Булгаков стріляв в Олександра Довженка. Письменники були по різні боки барикади. Факт, як то кажуть, підтвердження не мав.
 

Підлий напад рашистів на Україну призвів, серед іншого, до переосмислення багатьма, проте далеко не усіма, русофілами фактів історії та зміни ставлення до культових постатей. Відсутність будь-якої державної політики, зокрема у культурній галузі призводить до ескалації негативних проявів аж до загрози актів вандалізму, чого ні у якому разі неможна допустити.

Демонтажі пам'ятників, ліквідація музеїв – найпростіший спосіб продемонструвати громадянам дієвість у боротьбі з рашизмом. Однак реальної роботи такі дії не замінять. Невідомо чи ведеться реєстр збитків, заподіяних українській культурі внаслідок навали. Лише завдяки іноземним партнерам ми дізнаємося, що художні твори, вкрадені з музеїв Херсона, Мелітополя та інших тимчасово окупованих міст України, рашисти виставляють на виставках, зокрема в Ірані. Оцифрування архівів, якщо і ведеться, то вкрай повільними темпами.

У Музею історії Києва за правління В. Януковича та О. Омельченка відібрали Кловський палац. Тепер там Верховний суд. Слід відновити справедливість і повернути музею його законне приміщення.

Щодо М. Булгакова, то вплив його постаті великою мірою є перебільшеним саме завдяки російській культурній пропаганді. Він "потіснив" у київському пантеоні, зокрема, Сержа Лифаря, Володимира Горовця, Віктора Некрасова, Сергія Параджанова і багатьох-багатьох діячів культури, пам'ять про яких кияни мали б плекати.

Музей, сподіваюсь, продовжить працювати, об'єктивувавши експозицію, а УІНП зробить роботу своїх експертів більш відкритою. В ідеалі доречно викладати засідання у відеоформаті в режимі прямих ефірів.

КОСТЯНТИН МАТВІЄНКО

Політичний експерт

Джерело: Українська правда