Перспектива заморожування війни?

Переглядів: 185

4 березня 2024 18:10

Перспектива заморожування війни? фото

Цей сценарій все ще виглядає неприйнятним для українського суспільства та для російського керівництва. Але він дуже потрібен Америці та Європі

Описуючи сценарії на 2024−2025, я зазначав, що інерційним сценарієм (тобто таким, яким все нині рухається) є найгірший для України сценарій війни на виснаження зі втратою західної підтримки та, внаслідок цього, значною втратою здатності чинити спротив. Але найімовірнішим сценарієм я називав не його. І це досить нестандартний випадок, бо зазвичай інерційний сценарій і є найімовірнішим. Але коли діють потужні сили, що намагаються збити інерційний сценарій та перемкнутися на якийсь кращий, то інерційний сценарій втрачає ймовірність. Це якраз те, що нині маємо.

Найбільш імовірним сценарієм я називав другий — сценарій заморожування війни, який минулого року виглядав зовсім неможливим. Адже проти замороження війни були налаштовані як українське суспільство, так і Путін, який собі обрав перший сценарій війни на виснаження.

Минуло три місяці, і нині у повітрі починає відчуватися запах другого сценарію. Він все ще виглядає неприйнятним для українського суспільства та для російського керівництва. Але він дуже потрібен Америці та Європі. Він потрібен європейській індустрії, щоб наростити оборонні спроможності. Він потрібен європейським лідерам, щоб підготувати свої суспільства до змін. Він потрібен Байдену, щоб вийти на вибори миротворцем. Він потрібен Трампу, щоб критикувати Байдена за неспроможність та вирівняти провал, створений невдалою міжпартійною боротьбою. Він потрібен всім українським політикам, щоб провести вибори і перемогти (всі вони сподіваються на перемогу).

Але й два головних противники цього сценарію не можуть похвалитися непохитністю позиції. Українське суспільство в цілому не примирилося з категоричною необхідністю мобілізації. Політики затягують ухвалення закону, і ми не бачимо шаленого тиску суспільства з метою прискорити цей процес. Люди, які на фронті, не вічні й не залізні, але навіть голос мільйонів їхніх родичів не чути на тлі єдиного марафону.

Так само і Путін, хоч і продовжує агресивну риторику, але посилає досить змішані сигнали. Ми не знаємо, що з цього є маскуванням, а що справжнім, бо ми не знаємо реального стану російської економіки. Ми не знаємо, чи вважають у Кремлі, що час грає на них, чи на нас. Ми навіть самі не певні, на кого грає час.

За всім цим стоїть Китай. Хоч він і має стратегію власного виграшу при всіх варіантах продовження чи завершення війни, але ми не знаємо, чи не вважає виграш від перемир’я більшим. Дуже ймовірно, що так, бо в нього економічні проблеми, вирішенню яких війна не сприяє.

Нагадаю, що сценарій заморожування війни передбачає другу фазу агресії через 3−5−7 років, після відновлення спроможності Росії та вивчення нею помилок першої фази. Це означає, що руйнівний вплив другої фази може бути більшим. Для цього Росія та Україна мають інтенсивно готуватися до цієї фази -- Україна за допомогою Заходу, Росія за допомогою Китаю. Але успішність української підготовки залежить від підсумків виборів — перемога модернізаторів та прискорена модернізація армії й державних інституцій здатна відвернути другу фазу війни, а перемога популістів може призвести до слабкої підготовки та втрати української державності, що і є стратегічною метою Путіна.

Отже, дуже ймовірно, що найближчим часом нас із різних боків будуть схиляти до заморожування, замирення, перемир’я тощо.

Це означає, що українському суспільству терміново потрібен відкритий чесний діалог по трьох ключових питаннях:

1. Чи є прийнятним заморожування в умовах, коли, з одного боку, Україні бракує зброї, мобілізація гальмує, є шанс провести вибори, — а з іншого боку, Росія порушить перемир’я в будь-який момент, а в США до влади можуть прийти люди, налаштовані обеззброїти Україну та Європу. Іншими словами, на кого працює час — на нас чи на ворогів.

2. Якщо відповідь на перше питання позитивна, тоді які червоні лінії не можна переступати за будь-яких умов? Очевидно, список червоних ліній включає неприпустимість:

— будь-якої «демілітаризації», бо це запрошення до продовження агресії;

— відмови від європейської та євроатлантичної інтеграції, бо це означатиме, що 10 років минули марно;

— визнання зміни політичного статусу окупованих територій, бо це порушення Конституції.

Водночас на якісь поступки доведеться йти, і треба довго й якісно проговорити червоні лінії в суспільстві.

3. Якщо відповідь на перше питання негативна, то що ми як суспільство мусимо робити, аби відмова від переговорів та продовження війни не перетворилися на спалювання життів та врешті на поразку, а вели нас до перемоги.

І розпочати цей суспільний діалог варто з обговорення того, що таке перемога і що таке поразка. Це не один біт інформації, не чорно-біла картинка: між перемогою й поразкою лежить широкий спектр, що включає часткові перемоги й поразки, неперемоги й непоразки. Що означають слова, які ми щодня використовуємо? Чи всі верстви суспільства їх розуміють однаково? Де межа між прийнятним і неприйнятним?

Ось про що ми маємо говорити найближчим часом.

Валерій Пекар

Підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи

Джерело: Українська правда




Схожі новини: