Модернізуйся або помирай. Висновки других роковин повномасштабної війни

Переглядів: 219

23 лютого 2024 21:00

Модернізуйся або помирай. Висновки других роковин повномасштабної війни фото

Наприкінці другого року війни висновки, які були зрозумілі від самого початку, набули ще більшої актуальності. 

Це багатошаровий конфлікт з черговим епізодом глобального конфлікту між модерним світом (уособленим "Глобальним Заходом") і традиціоналізмом (уособленим "віссю зла" на чолі з РФ і Китаєм, але підтриманим також "Глобальним Півднем") – на найвищому рівні і з територіальними претензіями на найнижчому рівні. Не дарма путлер відкрито говорить, мовляв, Захід "наступає на інтереси Росії під гаслом модернізації", маючи на увазі, зокрема, революції та боротьбу за права людини, за гідність. 

Україна, безумовно, довела своє право бути суб’єктом цього конфлікту, але треба розуміти, що за усієї нашої мужності та рішучості ми не є повноцінним суб’єктом. Агресор мав до повномасштабного вторгнення вдесятеро більший ВВП у доларовому вимірі, тобто тільки його військовий бюджет перевищував всі державні витрати (разом з пенсіями) України. Це як кіт, хоч який бойовий, проти великого скаженого пса. Зараз ці співвідношення ще гірші. 

Водночас "колективний Захід" – "коаліція Рамштайн" – економічно переважає РФію у 25-30 разів: приблизно як африканський слон проти того самого пса. Отже, без підтримки Заходу у нас нема шансів, але якщо Захід серйозно візьметься боротися і буде готовий йти до кінця – то у РФії немає шансів.

І отут є найбільша проблема: Захід – єдиний гравець, який має реальний вибір у цій ситуації, але він поки що з ним вагається, і на те є поважні причини. Тверезі аналітики давно усвідомили, що цей конфлікт – антагоністичний, принаймні на рівні РФії та України. Путінський режим не може співіснувати з успішною демократичною Україною, бо цей приклад розвалює його зсередини, і при цьому він чудово розуміє, що незалежна Україна буде завжди дивитися на Захід. Тому він пішов ва-банк у намірі знищити українську державність як таку, тож його перемога буде означати кінець України. 

З іншого боку, цей режим тримається на очікуваннях і не прощає поразок, тому перемога України означатиме його крах. І навпаки, тільки з крахом цього режиму Україна (і Захід) можуть отримати стабільний мир. Тобто перемога тотожна краху режиму в РФії. І найлегший шлях до неї – це руйнування російської "вертикалі влади" (здебільшого неформальної), яка є ахіллесовою п’ятою такого типу режимів. Це те, що зруйнувало СРСР і цілком може статися з його правонаступницею, як, зокрема, продемонстрував недопутч Пригожина.

Але такий крах несе три загрози: 

1) у відчаї "щур, загнаний у глухий кут", може і натиснути червону кнопку – "зачем нужен мир, если в нем не будет России" (тобто саме цього режиму – "есть Путин – есть Россия"), "они сдохнут, а мы попадем в рай"; 

2) крах режиму загрожує розпадом вертикалі, а без централізованого ординського контролю у Росії наступає смута, що загрожує потраплянням ядерної зброї та матеріалів до ще гірших рук, ніж зараз;

3) під час боротьби за владу на хвилі побоювання смути в РФії можуть прийти до влади ще гірші за путлера сили, такі як ультранаціоналісти чи кадри "сталінського гарту" на кшталт Патрушева. Захід чудово бачить ці загрози, тим паче що нинішній режим робить усе, аби їх роздути. Відповідно, більшість тамтешніх політиків бояться порушувати статус-кво. 

Проте незворотне вже сталося, і повернення у комфортний світ до 24.02.22, а ще краще – до захоплення Криму, немає. І вдавати, буцімто нічого особливого не сталося, як десять років тому, теж не вийде. 

Малоризикових сценаріїв не залишилося: світ вступив у нову епоху, де реальний вибір у Заходу є між катастрофічним та ризикованим – з шансами на хороший розвиток подій, але і певним ризиком ще більшої катастрофи. Єдиний справжній шанс на перемогу відкриється, коли Захід зробить вибір на користь боротьби на знищення з нинішнім режимом РФії. Звичайно, про це навряд чи скажуть вголос, але "пізнаємо їх за справами": зокрема, рішенням надати Україні необхідну зброю та відібрати у путлерського режиму нафтову ренту, яка для нього є цементом.

Надзадача, яка стоїть перед українською державою та громадянським суспільством, – переконати Захід зробити правильний вибір, поки не пізно, адже з кожним місяцем ймовірність поганих сценаріїв зростає. Виграшна позиція досягається підняттям рівня конфлікту. В нашому випадку – на рівень протистояння модерного світу з домодерним. Проте, найбільший виклик у тому, аби бути достойними звання авангарду модерного світу, бо нас теж "пізнають за справами".

І тут є проблема, бо головними ознаками модерної держави є її підконтрольність суспільству ("закутий Левіафан"), верховенство права – з яким у нас ендемічна проблема, та управління через інституції – на противагу "5-6 менеджерам", особисто поставленим головою держави.

Нехтування демократичними принципами, такими як прозорість ухвалення рішень та їхньої мотивації, діалог з суспільством на усіх стадіях тощо, підважує імідж демократичної держави – не кажучи вже про те, який вплив має таке нехтування на єдність суспільства, та й, зрештою, на результат, на який спрямовані самі рішення. Ще більш шкідливими з усіх точок зору є намагання будувати неформальну "вертикаль влади", засновану на вибірковому переслідуванні, патрональному контролі та "компроматі". 

Тільки у царині економічної політики за останній час маємо низку таких негативних прикладів. Національну стратегію доходів було створено і ухвалено без найменших суспільних обговорень, нібито під тиском неназваних "партнерів", а насправді, найімовірніше, під диктування азарівських податківців, які давно мріють про закладені там можливості для корупційного тиску. Призначення членів Рахункової палати було здійснено всупереч вимогам громадянського суспільства і міжнародних партнерів спочатку ухвалити прозору процедуру конкурсу і пройти усі належні етапи. 

З перезавантаженням БЕБ – та сама ситуація: вже відкрито кажуть, що саме ОП проштовхує "урядовий" проєкт, який вихолощує задум і залишає БЕБ неформально підконтрольним президентові, неефективним, та, ймовірно, корумпованим. Щоправда, того самого прагнув і Порошенко, а до нього – Янукович, але їм не вдалося втілити задумане. 

Утиски політичних опонентів, навіть такі "невинні", як заборона відряджень, теж працюють проти іміджу лідера демократичного світу. Так, деякі політикани ставлять власні політичні інтереси вище за національні (на жаль, те саме роблять і їхні американські колеги), підважуючи імідж країни, а подекуди і взагалі розповсюджують російські ІПСО. Але скандали тільки привертають увагу до таких політиків і наочно підтверджують їхні найгірші звинувачення у бік української влади. 

Такий самий, або ще гірший ефект мають спроби переслідування незалежних журналістів. На відміну від корупційних скандалів, в таких випадках навіть швидка та адекватна реакція не дуже допомагає, бо йдеться не про таємні махінації окремих осіб (які трапляються в усьому світі), а про свідомі дії державних органів. Отже, ці органи або безконтрольні, або виконують чиїсь неформальні накази – і перше, і друге однаково погано. 

Зрозуміло, що керівники, які зросли у патрональній системі, не вміють керувати по-іншому, надто в умовах повномасштабної війни. Проте, хоч як це парадоксально, але саме війна часто змушувала держави та їхніх керівників робити те, чого вони ніколи не зробили б у мирному житті. 

Так само, як "маленька совєцька армія" не може перемогти "велику совєцьку армію", патрональна, хай і демократична, Україна навряд чи в змозі перемогти патрональну автократичну РФію. Питання стоїть руба: модернізуйся або помирай. 

Володимир Дубровський, експерт Економічної Експертної Платформи, старший економіст CASE Україна




Схожі новини: