100 років Сергію Параджанову. Як створювався фільм Тіні забутих предків, що приніс режисеру визнання

9 січня 2024 року — сторічний ювілей Сергія Параджанова. В цей день NV згадує, як створювався знятий в Україні шедевр всесвітньо відомого режисера — Тіні забутих предків, та про його прем'єру в Києві у вересні 1965 року.

Цей матеріал вперше було опубліковано в № 29 журналу NV від 8 серпня 2019 року.

4 вересня 1965-го в київському кінотеатрі Україна пройшла прем'єра — режисер Сергій Параджанов представив свої Тіні забутих предків. Перед тим, як засвітився екран, на сцену до публіки вийшли Василь Стус, журналіст В’ячеслав Чорновіл та письменник Іван Дзюба. Вони звернулися до глядачів із закликом затаврувати ганьбою владу за несправедливі арешти патріотично налаштованої молоді та інтелігенції.

У 1965 році з політичних мотивів заарештували близько 30 осіб. У Львові лютував секретар з ідеології тамтешнього обкому партії Валентин Маланчук. Він запустив в Україні чергову хвилю репресій під гаслом боротьби з так званим буржуазним націоналізмом.

Маланчук, сам писав псевдоісторичні опуси українською, але домігся скасування постанови обкому про перехід вищої школи на Львівщині на українську мову. З його подачі з місцевих вузів виключали десятки студентів.

Проти цього всього й виступили на прем'єрі Тіней троє українських інтелігентів. І мало не зірвали презентацію картини Параджанова.

Але фільм таки стартував у прокаті: до кінця 1965-го його подивилися 8,5 млн глядачів. Стрічку, присвячену життю гуцулів, закупили численні зарубіжні прокатники.

Сам Параджанов усе життя залишався невиїзним. А після того, як у 1973-му режисера засудили на чотири роки колонії, його фільм майже на 15 років опинився під забороною.

Друге народження Тіней припало на епоху перебудови і перші роки незалежності України.

«Іллєнко — це мафія!»

У розпал зйомок між Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком виник конфлікт, який ледь не поставив під загрозу всю роботу.

Володимир Луговський, другий режисер фільму, згадував, як він після тривалої перерви повернувся із Києва до Карпат, де знімали Тіні. На аеродромі в Коломиї на нього вже чекав Параджанов, у якого на щоках блищали сльози. «Іллєнко — це… це мафія! — тремтячим голосом почав розповідати режисер. — Всю операторську групу налаштував проти мене. Просто руки опускаються. Він не бере до уваги жодних пропозицій! Ігнорує кожне слово. Не може і не хоче зрозуміти, що ми знімаємо поетичне кіно. Гуцульщина… магічний край! Язичництво, забобони… і трагедія Ромео і Джульєтти. А йому все це нецікаво, не відчуває! Весь час конфліктує! У кадрі немає Карпат! Я кажу: без Карпат можна знімати і в Києві у Голосієві… Не слухає!»

Стосунки режисера й оператора ускладнювало ще й те, що виконавиця ролі Марічки Лариса Кадочникова була дружиною Іллєнка та повністю підтримувала чоловіка. Якби Параджанов вирішив змінити оператора, то довелося б шукати іншу актрису на роль головної героїні.

«Він хоче бачити на екрані таку загальну лапідарну картинку, — пояснював Іллєнко протистояння із Параджановим. — А мені цікаво зазирнути на крупному плані акторові в очі, зрозуміти його настрій… Або я покажу в цій картині, на що я здатний, або піду на іншу студію».

Конфлікт зайшов настільки далеко, що керівництву кіностудії імені Довженка — саме під її крилом знімали фільм — довелося призначити нового оператора. З Києва у Карпати приїхав Сурен Шахбазян. На роль Марічки затвердили московську студентку Ольгу Гобзеву.

Перед від'їздом Іллєнка й Кадочникової знімальна група зібралася на перегляд відзнятого матеріалу. Від побаченого всі були в захваті. Стало зрозуміло, що Іллєнко мав право на свої вимоги. Вперше за довгий час режисер і оператор потиснули одне одному руки.

До остаточного примирення їх підштовхнув Луговський. За його словами, на прощальну вечірку Іллєнка він від імені норовливого оператора запросив Параджанова. Той натомість розцінив це як жест остаточного примирення. Наступного дня група вийшла на знімальний майданчик у колишньому складі.

Обличчя, як шабля

Тіні забутих предків стали дебютним фільмом для актора Івана Миколайчука — екранного Івана Палійчука. Тоді він був ще студентом. Параджанову початківця порадив режисер Борис Івченко, який вів курс Миколайчука в інституті ім. Карпенка-Карого.

Сценарій українського фільму, за правилами тих часів, затверджували в Москві. На всі головні ролі Параджанов відібрав російських акторів. Тільки мольфара зіграв грузин Спартак Багашвілі. Режисер вважав, що їхня впізнаваність забезпечить успіх стрічці.

«Відправ його додому», — сказав Параджанов Луговському після того, як побачив Миколайчука на кіностудії. Свою неприязнь режисер мотивував просто: «У нього бабське обличчя!»

Параджанов повторював, що у головного героя «обличчя має бути, як шабля». У ролі Палійчука він бачив Геннадія Юхтіна з Московського театру кіноактора. З Миколайчуком не захотів навіть знімати проби, відрізавши Луговському: «Ти його викликав, ти його і пробуй!»

Радше із ввічливості до студента група зняла пробний епізод. А побачивши, що Миколайчук пройшов це випробування блискуче, Луговський зважився на маленьку хитрість. Проби змонтували так, що Миколайчук на екрані з’явився останнім. На художній раді зазвичай це сприймалося як вибір кіногрупи, і на актора, проба якого йшла в самому кінці, звертали особливу увагу. Гра юнака сподобалася раді, а висловлене вголос схвалення переконало і Параджанова дати Миколайчукові головну роль.

Затверджена еротика

Палагну у фільмі зіграла московська актриса Тетяна Бестаєва.

У радянські часи акторові, який працював у кіно, присвоювали тарифну категорію, від якої залежала оплата його праці. Бестаєва мала середній рейтинг — їй належало б по 16,5 крб. за знімальний день, але директор фільму зробила щедрий жест і оформила договір з актрисою на 20 крб.

Однак, приїхавши на зйомки, Бестаєва відмовилася підписувати договір: «Палагна — одна з головних ролей. Мені доводиться літати за тисячі кілометрів. Менше як за 25 крб. я зніматися не буду». Питання про ставку Бестаєвої вирішували у Москві, й чиновники додали актрисі ще 5 крб.

Невдовзі з актрисою виникла нова проблема. Під час репетиції сцени, коли оголена Палагна вночі ворожить біля мурашника, Бестаєва відмовилася роздягатися. «Де ви бачили голу жінку на екрані? — заявила вона. — Все одно цю сцену виріжуть».

Луговському довелося тикнути пальцем у сценарій, затверджений у Москві, де в ремарках йшлося, що героїня «гола, в чому мати народила, крадькома вискочила з гражди, побігла лугом».

Останнім аргументом для актриси стали все ті ж гроші. Луговський пригрозив викликати дублерку, якій довелося б видати із зарплати Бестаєвої по 75 крб. за день плюс витрати на дорогу. «Такі зйомки вважаються трюковими», — пояснив Луговський. Зі слізьми актриса погодилася грати за сценарієм, а сцену цензура пропустила.

Дадуть ще мільйон

Ритм роботи Параджанова для радянських часів був дещо дивним. Він міг піти зі знімального майданчика на п’ять хвилин, а повернутися через три дні. Іноді режисер без упину витрачав гроші, виділені на зйомки. Щоразу, коли в бюджеті фільму несподівано з’являлася діра, Параджанов казав: «Нічого, дадуть ще мільйон».

І не помилявся: фільм робили до 100-річчя Михайла Коцюбинського, автора повісті, за якою знімалася стрічка. Відтак Держкомітет УРСР із кінематографії в цьому разі був певною мірою залежний від режисера. Не завадили навіть доноси, які посипалися на нього у розпал роботи над фільмом. Органам, наприклад, повідомили, що під час зйомок тризни за померлим Іваном режисер підбігав до масовки і вигукував: «Ну, що ви, як сонні мухи! Веселіше! Так, ніби до вас у село крупчатку привезли!» Тоді в Карпатах були перебої з борошном.

А коригуючи декорації в імпровізованій корчмі, Параджанов велів художнику обвішати портрет австрійського імператора Франца-Йосипа кукурудзою. Це був прямий натяк на сільськогосподарські пріоритети керівника СРСР Микити Хрущова.

Відтак, коли Тіні почали свою переможну ходу кінофестивалями світу, головного режисера за кордон не випустили — визначили неблагонадійним.

Хтось зі знайомих розповідав Параджанову про трюк, який розігрували спецслужби перед демонстрацією його фільму в Парижі. На сцену виходив співробітник у цивільному, супроводжуючи невисокого чорнявого чолов’ягу, зовні схожого на режисера Тіней. Той виголошував коротку промову перед кінопоказом. Запитання просив ставити після фільму. А коли публіка вже була готова до спілкування зі псевдо-Параджановим, радянський представник у цивільному казав, що месьє Серж кудись подівся.

Зворотна тяга

За два дні після прем'єри фільму, на якій свій протест заявили Стус, Чорновіл і Дзюба, до ЦК КПУ прийшов звіт генерала Віталія Нікітченка, голови українського КДБ. У ньому повідомлялися подробиці виступу дисидентів — лише на двох неповних аркушах. Хоча подія була безпрецедентною.

Виступ Дзюби, Чорновола та Стуса, за свідченням КДБ, знайшов відгук серед присутніх у залі. «Деяка частина глядачів вигуками схвалення і оплесками намагалася підтримати Дзюбу, — повідомляв Нікітченко. — Більшість громадян з обуренням реагували на виступ Дзюби, вимагаючи закликати його до порядку».

З деталей у донесенні зазначалося: «Після закінчення демонстрації фільму один із глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: «Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!.. «Водночас група молоді в кількості 20−25 осіб намагалася створити пробку біля виходу із зали і затримати глядачів. Громадяни, які були поблизу, відштовхнули цих осіб, і публіка покинула залу».

Заходи влади щодо учасників акції перед показом Тіней були відносно м’якими: Стуса відрахували з аспірантури, Чорновіл втратив роботу. А із Дзюбою провів бесіду особисто Нікітченко, який вважався досить ліберальним як для керівника КДБ.

На момент виступу в кінотеатрі у Дзюби вже був готовий памфлет Інтернаціоналізм чи русифікація? Головна його теза полягала в тому, що під вивіскою декларованої дружби народів в Україні йшло свідоме обмеження національної мови та культури. У грудні того ж року Дзюба відіслав памфлет із супровідним листом першому секретареві ЦК компартії України Петрові Шелесту — фактичному керівникові республіки.

«Скільки доводиться бачити зневаги до всього українського тільки тому, що воно українське, з боку самих же українців. Урядові будь-якої країни було б соромно за таких своїх громадян. Чому ж не соромно урядові Української Радянської Соціалістичної Республіки?» — запитував головного комуніста Дзюба.

«Той, хто спробував би говорити зараз в Україні про національне почуття і свідомість, національні обов’язки сучасного українця, був би відразу ж і без вагань зарахований до «українських буржуазних націоналістів», — писав Дзюба. Його памфлет розійшовся у самвидаві, а за три роки з’явився окремою книгою в Лондоні.

Шелест розпорядився розіслати твір Дзюби в скороченому вигляді до кожного обкому партії України. Однак без інструкції, як його сприймати: для ознайомлення із ворогом чи як натяк, що в національному питанні існують недоліки.

У пресі й у письменницькому середовищі проти Дзюби на кілька років розгорнулося цькування. Особливої похвали від керівництва компартії за це удостоїлися Віталій Коротич і Дмитро Павличко, які з початком перебудови швидко опинилися в авангарді критиків радянського ладу.

Син Шелеста Віталій стверджував, що крамольний памфлет постійно лежав на столі у батька. Він час від часу читав його, в якийсь момент починав плюватися, відкидав, але невдовзі повертався до твору.

У 1971-му український КДБ очолив ставленик Москви Віталій Федорчук, а за рік посаду головного ідеолога України посів викликаний зі Львова Маланчук. Тоді й почалися справжні репресії: по п’ять років таборів отримали Стус (за антирадянські вірші) і Дзюба (за той самий памфлет семирічної давнини).

Мінливість долі

Сенсацією початку 1970-х стала книга самого Шелеста Україно наша радянська. Через неї головний комуніст республіки з подачі Москви теж отримав ярлик націоналіста.

«Ви її хоч читали? — запитував автор книги у московських бонз — Леоніда Брежнєва, генерального секретаря ЦК КПРС, і Михайла Суслова, головного ідеолога Союзу. — Я ж пишу про історію, про запорозьких козаків, про те, чим багата кожна з областей України».

Брежнєв і Суслов зізналися Шелесту, що його роботу не читали, бо вона написана українською, відтак знали про її зміст лише зі звітів своїх київських інформаторів.

Увесь наклад книги вилучили та знищили. А дивом уцілілі екземпляри, за словами Шелеста, на чорному ринку йшли по 25−30 руб.

У 1973 році Москва відправила керівника радянської України на пенсію. А навздогін у квітневому номері журналу Комуніст України за той же рік з’явилася стаття про помилки Шелеста. Його теж складно було знайти. Усім хотілося почитати, як чихвостять очільника, портрети якого несли на демонстраціях. А ще недавно до поїзда, на якому Шелест їхав відпочивати до Трускавця, причіплювали товарний вагон із коровою і копицею сіна — Петру Юхимовичу, мовляв, шкідливо було пити різне молоко.

У 1973-му влада завдала серйозного удару і по Параджанову. Він полюбляв зазирнути до розливайки на розі Хрещатика і Прорізної й голосно замовити: «Налийте українському буржуазному націоналісту!» Від впізнаваного у Києві вірменина це звучало як знущання над ідеологічною кампанією керівництва країни. Але засудили режисера за статтею про гомосексуалізм.

В оточенні Параджанова стосовно цього не було єдиної думки. Луговський стверджував, що під час зйомок Тіней режисер спав із гуцульськими хлопцями з масовки. Але більшість знайомих Параджанова сприймали подібні історії як провокацію самого режисера.

Однак кримінальну справу проти Параджанова відкрили. Одним зі свідків виступив Михайло Сенін, прийомний син Івана Сеніна, колишнього заступника голови Ради міністрів України.

Молодший Сенін, не витримавши розголосу скандалу, порізав собі вени. А Параджанова на чотири роки заслали в колонію.

Вийшовши із в’язниці, режисер не одноразово повторював, що Україна скалічила йому життя: «Але я їй обов’язково помщуся. Любов’ю».

У 1979-му пішла стрімко вниз і кар'єра Маланчука. Суслов побачив у ньому суперника, і раптом пригадалося його графоманство під час роботи у Львові. «Виявилося, що на свої монографії він витратив річний запас паперу цілої області», — пише літературознавець Володимир Панченко. Борця з українським націоналізмом заслали на кафедру історії КПРС до Київського політехнічного інституту. На цій скромній посаді він через кілька років помер від пияцтва.

Джерело: NV