Гіперреалістичний пам’ятник Олександру Мацієвському в Києві спровокував дискусію: чи доречно так вшановувати загиблих

Переглядів: 273

8 грудня 2023 20:20

Гіперреалістичний пам’ятник Олександру Мацієвському в Києві спровокував дискусію: чи доречно так вшановувати загиблих  фото

6 грудня, у День збройних сил України, у Києві відкрили експозицію, присвячену Герою України Олександру Мацієвському — зокрема його скульптуру, що є фотографічною копією військового.

Наприкінці 2022 року росіяни розстріляли Мацієвського під Соледаром після слів «Слава Україні».

Скульптуру встановили на території Національного історико-архітектурного музею Київська фортеця. Саме там розташований і київський Головний військовий клінічний госпіталь Міноборони України, де проходять лікування сотні поранених на фронті військовослужбовців. Повідомляється, що пам’ятник створено коштом меценатів та благодійних фондів. Раніше у листопаді більш традиційний пам’ятник Мацієвському встановили в Ніжині, де похований військовий і де живе його мати. Скульптура в Ніжині увінчує Меморіальний комплекс воїнам, загиблим у війні з російськими окупантами.

Гіперреалістична копія Олександра Мацієвського, встановлена в Києві, дублює його статуру, погляд і зовнішність у момент розстрілу — аж до останньої в житті цигарки. При цьому скульптура розміщена в скляному боксі - вочевидь, для захисту від впливу погодніх умов. Одягли її в особистий одяг бійця, а в процесі створення роботи скульптор Олег Цьось консультувався з матір'ю військового Параскою Мацієвською-Демчук.

Вона була присутня і на відкритті пам’ятника. На відеокадрах з події - біль та емоції жінки перед фотографічно точною фігурою сина. «Якби ви знали, як я хочу його обійняти, як мені хочеться його розцілувати, забрати додому, сказати: «Синок, ідемо додому, я за тобою дуже скучила. Мені сумно без тебе», — поділилася на церемонії Параска Мацієвська-Демчук, згадуючи про історію, характер та подвиг сина.

Скульптор Олег Цьось визнав, що працювати над фігурою було складно. Він витратив на роботу два місяці, використовуючи старі світлини та відео, паспортні фото бійця.

Утім, думки українців щодо підсумкового результату розділилися: нова скульптура дала привід для дискусії щодо того, чи доречним є подібний спосіб вшанування пам’яті загиблих військових — а тим більше фігур такого масштабу як Олександр Мацієвський, чия звитяга і гідність навіть в останні хвилини життя стали національною легендою.

Сумніви у тому, що ідея такого формату меморіалізації пам’яті героя є достойною, озвучують через сукупність факторів. Серед них — додатковий травматичний досвід для близьких загиблого через детальне відтворення його зовнішності; суперечлива локація, де скульптура є нагадуванням про надзвичайно важкі бойові події для щойно евакуйованих з фронту поранених бійців у госпіталі; а також розміщення скульптури у скляному боксі, що є суперечливим естетичним і смисловим рішенням.

Журналіст та історик Вахтанг Кіпіані, засновник Історичної правди, переконаний, що «такий спосіб меморіалізації подвигу солдата Олександра Мацієвського — не ок». «Це кіч. І сама реалістична фігура наче з воску і оця „халабуда“ навколо. Як до такого взагалі можна було додуматися», — написав Кіпіані.

Після того, як його пост набрав рекордну для сторінки Кіпіані кількість реакцій (понад 5,2 тис. лайків та понад 700 коментарів), історик розширив свою аргументацію.

Зокрема він пояснив, чому навіть якщо подібний меморіал не викликає заперечень у родини, повага до почуттів близьких загиблих — це надважливий, але не єдиний чинник меморіалізації жертв війни в публічному просторі.

«Всі цивілізовані нації, які воювали, давно зробили це. І це можна бачити на тисячах цвинтарів по всій Європі, США, Канаді. Я був на пів сотні кладовищ у Північній Америці, де є дільниці для військових захоронень, вивчав написи, символіку, етику тих поховань. […] І на правах зацікавленого маю спостереження — культура пам’яті про загиблих побудована зокрема на урівнянні тих, кого вже нема — генералів і солдатів, людей різних рас, релігій і життєвих колізій. Поряд можуть лежати вчорашній злодій і той, хто його засадив до в’язниці. Поряд — бо вони захисники держави та нації і їх обох не забудуть ніколи. Тому на знаменитому Арлінгтоні і ще на десятках інших (не таких відомих) кладовищ однакові камені встановлено на могилах визнаних старшин і рекрутів, які навіть не встигли повоювати», — нагадав Кіпіані.

Саме тому, за його словами, у таких країнах як США родини «знають, що вони не можуть, не мають права (!) щось додати до пам’ятника».

«Всі рівні. Це закон. Доводилося бачити сімейні відзначення на могилах вояків. Приносять прапори, квіти, іграшки, іноді навіть пляшку улюбленого небіжчиком напою. Близькі сидять, розмовляють, щось навіть їдять. А потім все, до останньої квітки прибирають. І за п’ять хвилин, як вони підуть, ви не побачите жодного сліду, крім зім'ятої трави. Якщо адміністрація цвинтаря дозволить прапорці чи лампадки, то вони будуть стояти біля кожної могили. Якщо дозволу нема, то працівник пройде і прибере „незаконні“. Всі рівні. Від солдата до генерала», — навів приклад історик.

Він пожалкував, що в Україні досі немає системного підходу до цього питання, і наслідки цього вже проявляються. «У більшості випадків родини самі вирішують, як виглядатимуть меморіали їхніх близьких. І вже видно, що поряд лежать багаті й бідні, відомі медійні і ті, кого знали лише друзі й батьки. Декому уже встановлюють великі бронзові фігури, мармурових ангелів і дорогі скульптурні композиції, а поряд роками стоятиме скромний дерев’яний хрест. Бо нема кому і нема за що. Держава умиває руки, ніяк не визначиться навіть з місцем головного військового меморіалу. Соромно. Тисячі мам вдома у вазочках і пакетах тримають прах своїх дітей. Чекають, поки буде остаточно названо місце вічного спочинку тих, завдяки кому ми всі живі і коли там можна буде провести церемонії, які потрібні точно не мертвим, а нам усім», — резюмував Вахтанг Кіпіані.

Віталій Дейнега, засновник фонду Повернись живим і колишній заступник міністра оборони України, теж висловив критичні думки щодо ідеї подібних пам’ятників.

«На жаль, якщо ми будемо продовжувати робити з міст цвинтарі або музеї воскових фігур під відкритим небом — ми можемо дискредитувати і маргіналізувати саму ідею та отримати зовсім небажаний результат», — вважає Дейнега. На його думку, для України саме час починати працювати над осмисленням ідеї гідного вшанування пам’яті загиблим.

«Це не те, де можна придумати концепт на кухні з друзями і поставити на площі на десятки років. Це загальнонаціональна травма в багатомільйонній країні. Травма, яка продовжується, і незрозуміло коли і чим закінчиться. Не можна за жодних обставин дискредитувати тему меморіалізації, коли уже в кожного [українця] хтось ніколи не візьме слухавку», — переконаний Віталій Дейнега.

Він також розповів про думку, яку колись почув від вже померлого художника Олександра Ройтбурда, директора Одеського художнього музею: «Наші люди, на жаль, не розуміють різниці між памʼятником на цвинтарі і скульптурою в міському просторі». «Ми тоді обговорювали ідею проєкту меморіалу захисникам України під егідою Повернись живим. […] Коли я бачу такі памʼятники [як скульптура Олександра Мацієвського], мені дуже шкода, що проєкт тоді не стався», — резюмував Дейнега.

У коментарях під постом Дейнеги, на який відреагувало понад 3,5 тис. читачів, дописувачі діляться власними думками про те, чому такий формат пам’ятника навряд чи є доречним і лише ретравматизує близьких загиблого:

«такі памятники можуть завдати лише більшого болю, а не щось зафіксувати в історії»;

«це якась „воскова парсуна“, що не має відношення ні до його подвигу, ні до мистецтва»;

«не думаю, щоб герой України хотів би це бачити».

Інфографіка: Коментарі на сторінці Віталія Дейнеги

Український режисер Іван Сауткін з жалем констатує, що пам’ятник Олександру Мацієвському фактично знецінює його подвиг, бо «перетворює героя на ярмаркове шоу типу Кімнати воскових фігур».

«Особисто мені дуже сумно, що навіть НАСТІЛЬКИ могутній подвиг вдалося спаплюжити. Причому, скоріше за все, з щирих мотивів», — зауважує Сауткін.

За його словами той факт, що скульптура є фотографічною копією військового, лише погіршує сприйняття. «Те, що він дуже схожий, не робить героя живим. Його вбито. Але останні слова перед розстрілом наповнили його смерть СЕНСОМ, який він передав всім нам. Нажаль, герої вмирають, але їхні подвиги живуть. І пам’ять про героїв живе, дякуючи їхнім подвигам. […] Гіперреалістичні фігури [австралійського скульптора Рона М’юека], наприклад — це роздуми про естетику смерті у живому, про велич природності. Натомість фігура Олександра Мациєвського -це просто повторення зовнішності, без жодної думки. Дуже майстерне та якісне. Адже, робили відомі майстри спецеффектів для кінофільмів», — порівнює режисер. Він зауважив, що скульпутра героя лише підкреслює: зовнішність є, а життя всередині немає. «Я не впевнений у тому, що образ Олександра Мациєвського заслуговує на закріплення за ним саме таких емоцій», — наголосив Сауткін.

Журналістка Детектор медіа Юлія Лавришин з болем відзначає: «Не уявляю, як його мамі на це дивитися. Як на мене, пам’ятник дуже моторошний і недолугий, бо це мав би бути символ, а не точна копія людини, мов воскова фігура. Оця скляна халабуда дуже швидко стане брудною і це матиме ще сумніший вигляд», — констатувала вона.

На думку журналістки, встановлення скульптури порушує і ширші питання

«Такі речі пора вже зупиняти, як оці бездумні мурали в Києві, і робити це варто лише після відкритого архітектурного конкурсу. Інакше наші міста стануть буквально цвинтарями мертвих фігур, зроблених без найменшого відчуття такту та смаку. Наші Герої достойні кращого вшанування!» — переконана Лавришин.




Схожі новини: