Коли почався обстріл, упала і думала, що серце вискочить: Начальниця Гуляйпільської метеостанції збирала обладнання ризикуючи життям

Понад 30 років Ніна Миколаївна Семенюта пропрацювала на метеостанції Гуляйполе. Вона з тих людей, що закохані у свою роботу — віддає справі всю себе і щиро захоплюється природними явищами, але не боїться і важкої праці, яка була на станції.

З 2001 року вона стала керівницею станції й була дійсно на своєму місці. Через війну все її життя змінилося, довелося покинути рідне місто у березні 2022 року і поїхати до Запоріжжя.

Але жінка продовжує їздити додому і сьогодні, попри те, що обстріли незламного Гуляйполя не вщухають. Раз на місяць вони разом із чоловіком їздять приглядати за рідним будинком, привозять продукти сусідам, підтримують, як можуть. В один з останніх таких приїздів Ніна Миколаївна поїхала на метеостанцію, яка наразі зачинена, щоб зібрати та передати до Запоріжжя спеціальне обладнання для проведення агрометеорологічних спостережень. Коли вона з цим впоралася і її привезли додому, не встигла ступити на подвір’я, як почався потужний обстріл. Жінка дуже злякалася і думала, що не вціліє, не встигла навіть добігти до погреба, впала. Але на щастя, оминуло. Зараз вона вже відійшла від тієї страшної події й розмірковує над наступною поїздкою туди, де залишилося серце.

“Сумую за роботою та за своїми хмарами”

– Вам довелося зачинити станцію після 24 лютого?

– Вранці 24 лютого мені подзвонила працівниця і сказала, що почалася війна. Я не вірила, не могла усвідомити. Приїхала на роботу, всі працівники були схвильовані. Було дуже тяжко.
З 24 лютого по 3 березня ми працювали, а потім у нас уже зникло світло. Спостереження ми передавали через телефони. А вже 5 березня був прорив на Гуляйполе – ворог намагався прорватися. З того дня для нас почалося пекло. Не було води, магазини позачинялися, головна вулиця дуже постраждала, лежали стовпи, всюди побиті хати. Всі хто там жив, намагалися втекти в інші райони. Ми всі сиділи у погребах. Сирен вже не було.
Щоб повідомити про початок обстрілів, починали дзвонити дзвони у церкві — так придумали, щоб якось інформувати населення, що треба ховатися та рятувати життя. Дочка разом із зятем та онукою переїхали до мене у будинок, де проживала я з чоловіком і свекрухою. Люди були налякані та шукали місце, де сховатися. Одного разу просто у двері постукали люди — 7 чоловік і сказали — врятуйте нас. Ми прийняли їх до себе і всі разом ховалися у нашому погребі. Так і сиділи поки над нами летіли снаряди. Дуже тоді страшно було за дітей і онуків. У мене також син проживав у Гуляйполі з родиною.
Коли сусіди дізналися, що у мене живуть ще люди, то почали допомагати — приносили продукти. Якось так неочікувано всі згуртувалися, намагалися допомогти, хто чим може.

Ніна Миколаївна багато років пропрацювала на метеостанції і зараз дуже сумує за роботою та колективом. 

“Дочка благала виїхати”

– Коли було прийнято рішення, що треба виїжджати?

– Через якийсь час обстріли почастішали. Співробітники станції дзвонили і повідомляли мене, що їдуть. Це було зрозуміло. А 10 березня був дуже сильний обстріл — орки активно проривалися до нас. Тоді зранку по вулицях їздила машина і всім говорили, що треба виїжджати, пропонували евакуюватися. І десь через декілька годин приїхав син до мене і каже, що з родиною буде виїжджати. Він почав казати, щоб і ми з чоловіком і донькою з онукою теж виїжджали. Але у чоловіка ще мати з нами жила, він не міг поїхати отак. А я просто не могла усвідомити, що маю їхати. Коли вже син з родиною приїхали до мене попрощатися, пам’ятаю, як старша онука підійшла до мене і сказала – бабуся, я тебе так люблю, у кожній казці добро перемагає зло і так і буде. Я ніколи тих слів не забуду. Дуже мені важко було їх відпускати, боялася. Але розуміла, що він рятує родину.
Тоді й дочка почала казати, що треба їхати, але я не могла залишити чоловіка зі свекрухою. Дочка благала – мамо, врятуй мою донечку, ти нам потрібна, без тебе я не впораюся. А тут якраз на машині їздять знову закликають евакуюватися. Я подивилася на чоловіка, на свекруху. Це так важко було, всі плакали. Але вирішили, що час, життя було головне. Швидко щось зібрали та поїхали до Запоріжжя. Їхали шість годин, приїхали перелякані, але нам дуже допомогли волонтери, поселили в табір. На нашому шляху були добрі люди й це надавало сил. Потім ми знайшли двокімнатну квартиру у Запоріжжі, влаштувалися. І десь за два місяці я поїхала додому.

– Ви надовго повернулися до Гуляйполя?

– Ми побули десь до осені, поралися там на городі, важко було відпустити все. Я тоді поїхала на роботу, там повибивало вікна від прильоту неподалік, пошкодило дах, але потім ми все це відремонтували, керівництво підтримало. І зараз станція стоїть зачинена, така рідна.
Прильоти були недалеко і від нашого будинку, а один був 18 листопада 2022-го прямо у нас на подвір’ї — всі госпбудівлі були знищені, гараж також, прямо на будку впало, вбило собаку, а також курей, кролів. Тоді ми з чоловіком вирішили їхати остаточно. Так ось і живемо у Запоріжжі, я допомагаю дочці – дивлюся за маленькою онукою поки всі на роботі.
Але десь раз на місяць ми все-таки їздимо додому — перевіряємо будинок.

Дружній колектив метеостанції Гуляйполя до війни. Фото 2021 року. 

“Їхати містом боляче — руїни навкруги”

– Гуляйполе продовжують сильно обстрілювати, вам не страшно їхати?

– Це як рулетка — пощастить не пощастить. Їду і молюся. На блокпості наші хлопці військові не пропускають, якщо йде обстріл. Було таке один раз — просто повернулися до Запоріжжя. Але не можемо не їздити. Треба будинок перевіряти — там є пошкодження даху, відремонтувати ми його повністю не можемо, бо гепає кожного дня, то хоча б наводимо лад, щоб підтримувати стан.
Також у сина будинок і там собаки живуть, їх годує сусід, то возимо харчі. Сусіди бувають просять щось привести, також відгукуємося, бо там залишаються ще люди попри обстріли.
Важко жити, але їм допомагають — возять гуманітарку, палети, щоб топити взимку було чим.
Просто не всі можуть покинути рідний дім з різних причин. І, знаєте, навіть ті, хто виїхав, намагаються хоча б раз на три місяці приїжджати. Всі ризикують своїм життям, але мають потребу приїхати, подивитися, як і що.

– В один зі своїх останніх приїздів ви були на станції та збирали обладнання? Що тоді сталося?

– Так, ми вирішили забрати обладнання, яке необхідно для агрометеорологічних спостережень, щоб фахівці могли проводити вимірювання у Запорізькому районі. Я приїхала на станцію вранці, все знайшла, зібрала, запакувала. Я рада була допомогти. Передала обладнання рятувальникам, які постійно їздять до Гуляйполя, возять продукти та воду населенню, що там залишається. Ми завантажили прилади, а потім вони завезли мене до дому. І тут у дворі я чую, що пішли обстріли один за одним. Тільки виліт – уже прильот, дуже страшно. Я як упала, не знала, що робити, не могла добігти до погреба, думала, що серце вискочить і побіжить. Подзвонила сину, він теж був у своєму будинку у Гуляйполі, ми швидко зібралися і поїхали до Запоріжжя. Думала, що після такого вже не поїду. Але ось підходить субота, і мабуть, треба їхати. Бо там все своє, роками надбане, рідне. Не можеш його отак покинути раз і назавжди.

А як приїжджаємо, то по місту їхати дуже боляче. Ці нелюди перетворили наше прекрасне Гуляйполе просто в руїни. Але я вірю, що ми все відбудуємо. Ми віримо у перемогу і кожен день молимося за наших хлопців-бійців, які всьому світу показали, які вони мудрі й сильні. Вірю, що наші хлопці зможуть перемогти. З цим і живу.

Багато будинків у Гуляйполі вщент зруйновані російською армією. 

“Знає станцію краще за всіх”

Стійкий дух і відданість роботі відмічає і керівництво Ніни Миколаївни. Як розповіла заступниця начальника Запорізького обласного центру з гідрометеорології Тетяна Сорокіна, Ніна Семенюта — це надійна людина, яка є не тільки добрим організатором, а ще і професіоналом своєї справи, яка може виконувати будь-які робити на станції. Коли постало питання попросити її зібрати обладнання, фахівчиня одразу погодилася, бо краще за неї станції не знає ніхто.

– “Варто зазначити, що робота на метеостанції складна, треба знати кодування, принципи роботи різних приладів. Це потрібно для того, щоб правильно закодувати інформацію і потім визначити погоду”, – зазначає Тетяна Сорокіна. – “А ще є необхідність дивитися і доглядати велику ділянку біля самої станції — це гектар землі. Це репрезентативна земля, але ж треба боротися з бур’янами і це все також виконують працівники станції. А це нелегка фізична праця.

Не можу не відмітити, що коли почалася війна і були проблеми з передаванням даних, то Ніна Миколаївна пояснила, як це робити її чоловіку і він ще деякий час надсилав нам інформацію. Це були ексклюзивні дані. І в цьому також є досягнення керівника.

Ніна Миколаївна гарний керівник, професіонал своєї справи. На неї завжди можна покластися. Ми знали, що вона періодично їздить до Гуляйполя і тому попросили її зібрати певне обладнання та передати його нашим колегам-рятувальникам, які потім доставлять його до нас”.

У жовтні ми вирішили організувати агрометеорологічні спостереження на території Запорізького району, хоча раніше ми їх тут не проводили. Через окупацію районів, коли всі припинили спостереження, ми залишилися без агрометеорологічної інформації на території області, тому вирішили організувати їх там, де є можливість. Для цього необхідне специфічне обладнання, яке було на станції в Гуляйполі. Ніна Миколаївна без вагань погодилася нам допомогти. Вона знайшла це обладнання, спакувала, а потім передала бійцям ДСНС.

Це був дуже сміливий вчинок. Але те, що потім відбувся обстріл, це жахливо. Ми дуже переймалися через це. Добре, що все минулося. Попри все ми віримо у перемогу, молимося, щоб стіни нашої станції у Гуляйполі витримали. А після перемоги ми її обов’язково відновимо.

До речі, 19 листопада в Україні традиційно відзначали День працівників гідрометеорологічної служби. Вітаємо наших метеорологів та бажаємо їм здоров’я, натхнення та чистого неба над нашою країною. Чекаємо та віримо у перемогу разом!

Фото: Архів метеостанції Гуляйполя та пресслужба ГУ ДСНС України у Запорізькій області.

Автор: Анастасія Непомяща

Джерело: Медіаграмотність у регіонах України