"Українська історія: глобальна ініціатива". Маніфест

Переглядів: 216

28 листопада 2023 12:40

Українська історія: глобальна ініціатива. Маніфест фото

90 істориків, зокрема Тімоті Снайдер, Сергій Плохій та Ярослав Грицак приєднуються до "Української історії: глобальної ініціативи".

У цьому трирічному проєкті українські та міжнародні колеги проводитимуть десятки незалежних досліджень, починаючи від передісторії українських земель та закінчуючи сьогоденням.

Хто ми? 

Ніхто не здатний відповісти самотужки. Усі ми обираємо власне майбутнє з допомогою минулого. Але зрозуміти його – праця поза можливостями будь-якої людини.

Шукати історичну правду в 21-му столітті нелегко, адже міфи та перестороги разом породжують невпинну пропаганду. Україна перетворилась на центр битви за правду як жертва російського вторгнення, що його виправдовують брехнею та міфами. З цієї та інших причин Україна – слушне місце, щоби встановити правдиве минуле. 

Землі й народи нинішньої України були осередком надзвичайних людських насильства та творчості, відколи в нас є писана історія, а насправді й набагато давніше. Знову і знову дослідження української історії відкриває дедалі більше правди про історичні епохи та людські дії.

Встановлення в 21-му столітті правди про українське минуле може бути передумовою виживання людства у столітті 22-му.  

Надзвичайні обставини нинішнього часу породжують запитання, що виходять за його межі. Не війна ж, зрештою, створила українську націю. Українське суспільство, що відреагувало на російську агресію, вже певно що утворилось. Як? Без сумніву, у способи, подібні до виникнення сучасних націй загалом.

Але суспільства не тотожні. Вони утворюються з незліченних шарів. Суспільства реагують на кризи в різні способи, утворюючи нові шари.

Українське суспільство нині, 2023 року, звісно ж, інакше, ніж було 2021 року. Рішення українського президента залишитись у Києві та рішення українського суспільства чинити опір потребують пояснення. 

Історія – це творче розпитування, що передбачає доказові дослідження та зумовлює нове розуміння, включно з обмірковуванням самих себе. Війна прискорює переосмислення українцями походження та природи українського суспільства.

Три десятки років по тому, як Радянському Союзу настав край, в Україні утвердились нові творчі покоління, які наклали відбиток на світ. Українські література, історіографія та наука увійшли до ширшого всесвітнього дискурсу. Важливою мовою в Україні стала англійська, що свідчить про нову спроможність до участі в міжнародних справах, очевидну в спілкуванні воєнного часу з рештою світу.

Громадянське суспільство, змобілізоване довкола захисту свободи слова, права голосу, верховенства права та європейської інтеграції, скероване на самозахист, з важливими результатами в моральній та політичній думці.

За деякими вимірюваннями, толерантність у воєнний час в Україні під час цієї війни зросла. Цікаві речі кажуть про себе комбатанти. Їхні згадки про Другу світову війну, про козаків та вікінгів стосуються справжніх історичних подій. 

Російська війна проти України, натомість, розпочата за наказом диктатора й залежить від міфу вічної однорідності. Російський фашизм обстоює невинуватість злочинця за рахунок будь-якої розумної оцінки минулого, теперішнього чи майбутнього.

Питання цієї війни – чи на полі бою має тріумфувати тоталітарна безкарність, а чи є шанс у плюралізму й самопізнання. Це, можливо, питання цілого століття. Це, звісно, запитання для цілого світу. Це постколоніальна мить для всіх.

Великі європейські імперії відступили до проєкту континентальної інтеграції, а Росія випробовує нові можливості для експансії. Цей неоімперіалізм вимагає історій про вічну невинуватість, за якої агресію можна завжди виправдати. Такі міфи несумісні з історією. В неоімперіях історію утверджують закони пам'яті.

Невпинна телевізійна та цифрова пропаганда є хором війн, що слугують видовищем для диктаторів. У цьому столітті збройні конфлікти жахливі не лише самі собою, але прискорюють процеси, що загрожують людству як такому. 

Нинішнє десятиліття, як і прийдешні – це час, коли дедалі щільніше оплітає ланцюгами причинності екологія. Погляд з України прояснює становище. Від стародавніх часів і донині збіжжя з нинішньої України відігравало занадто велику роль у регіональній та світовій економіці, а в останньому столітті (та й раніше) – в уяві колонізаторів.

Війна за Україну точиться за ресурси. Російське вторгнення загрожує голодом у цілому світі. Головний міфотворець Росії – вуглеводневий олігарх, багатий завдяки потузі технологій, спалюванню нафти та газу, що не може тривати. Його мільярдерська примха вести війну в Україні – передсмак того, як зміна клімату здатна занапастити людське суспільство як таке.  

Корисна та правдива історія має бути національною, але не тільки. Національна історія – лише один підхід поміж інших, і жоден з них не спрацьовує сам собою, кожен вдосконалюється у взаємодії з іншими.

Національна історія може бути інтелектуально обмеженою і морально підозрілою. У нинішньому виконанні вона обмежує себе чинниками, видимими з національної перспективи і має тенденцію до виправдання чинного режиму. Та навіть і так, національне не можна просто відсунути на користь модніших суперників – постколоніальної або всесвітньої історії. Цим підходам також притаманні власні проблеми. 

Національна історія часто заснована на троїстій схемі золотої доби, імперської окупації та національного визволення. Справи набагато цікавіші за цю схему, а сама вона має тенденцію до усунення важливої складової – людської дії.

Постколоніальна історія також заснована на троїстій схемі: доколоніальний період автохтонії, європейський колоніалізм, а потім визволення. Тут є модерністський ухил, бо проблеми колонізації передують європейській складовій. Ця схема також відтворює проблеми національної історії і мало чим допомагає з Україною – європейською країною з тривалою історією численних державностей і численних епох колонізації, в тому числі – для работоргівлі і для закріпачення.  

Історія колоніалізму незамінна. Вона привертає нашу увагу до нерівності, експлуатації, ідеології. Але вона має бути розширена. Постколоніальна історія обстоює наявність чіткого бар'єру між європейським та колоніальним, з одного боку, і позаєвропейським та антиколоніальним – з іншого. Українська історія вимагає перегляду такого ставлення – як і нинішнє російське вторгнення в Україну, яке є колоніальною війною.

Але те, що видається нетиповим для України, цілком може виявитись гіпертиповим і допомогти перетворити постколоніальну історію. Слушним чином створена національна історія здатна інформувати постколоніальну історію – і навпаки.

Так само і всесвітню історію потрібно розглядати як доповнення до національної історії, а не як її замінник. Досвід всесвітнього, зрештою, є місцевим. Як у випадку, коли російський колоніалістський олігарх використовує вуглеводневе багатство, набуте з Сибіру, щоби вторгнутись в Україну, таким чином загрожуючи постачанню харчів до Африки та на Близький Схід. Історія України дає цьому потужні приклади.

Приблизно 5000 років тому рух населення з нинішньої України значною мірою визначив суспільні структури на північ від Середземномор'я, вочевидь привівши до Європи індоєвропейські мови. Всесвітньо-історичні інтелектуальні та політичні досягнення Стародавньої Греції відбулись у межах економічної матриці, що охоплювала і нинішній південь України. Перехід від кочівництва до осідлості – всесвітньо-історична зміна, виразно очевидна в давніх державах в нинішній Україні та навколо неї, від 4-го до 14-го століття.

Увага до утворення Руської держави в Києві та довкола нього в 10-му, 11-му, 12-му століттях допомагає нам зрозуміти історію світу. Вона показує змагання часом забутих держав і суперницьких форм економічного виробництва і релігійних вірувань. Цього не зрозуміти, не беручи до уваги зміни в технології та розвиток монотеїстичних релігій.

Дещо подібне можна сказати про козацьке повстання 1648 року, українське національне повстання, що набуло символічності. Це справа особистих виборів та національної політики, але і глобальних змін, спричинених добою відкриттів.  

Факт може бути водночас планетарним і особистим, геологічним і політичним. Стародавня грецька та скіфська історія українських земель незрозуміла без фізичних рис Чорного моря, які можна пояснити тільки геологією та природничою історією. Великою мірою те саме можна сказати про річку Дніпро та заснування середньовічної держави в Києві, а також, як на те вже пішло, про козаків та козацькі держави.

Родючий чорнозем України є фактом і природничої, і політичної історії. Він прив'язав Україну до колонізаційних проєктів у Польщі, а згодом – у Росії. Зрештою і Гітлер, і Сталін вважали, що контролювати цю землю було необхідно для зміни світового ладу. Це факт щодо землі чи щодо людей? Якась подія – місцевого чи всесвітнього характеру? Йдеться про обидва. А післяшоковий стан людства від двобою з глобальним тоталітаризмом – це, звісно, і факт щодо нинішньої української нації. 

Національна історія може брати зі світової та колоніальної, а потім віддавати їм. Нація – це історична дійсність, яку потрібно зрозуміти, але яку неможливо зрозуміти на її власних умовах. Її утворення було складним процесом, який включав глобальні та колоніальні чинники, які згодом випадали з національних перспектив. Належна національна історія потребує міжнародної історії.

Серйозне сприйняття запитання "Хто ми?" відштовхує нас назад поза всі сучасні міркування, хоч би вони були національні, імперські чи глобальні, до інших рамок та методів, які, своєю чергою, виявляються необхідними для розуміння сучасного. Нація – це новочасна дійсність, проте її характер і розвиток залежать і від новочасних, а насправді й від доісторичних чинників. І ці чинники самі собою становлять великий інтерес, проте це часто ігнорують.  

Національна історія належного ґатунку має бути експансивною не лише за темами та простором, а ще й у часі. Наша позиція в сучасному схиляє нас до захисту власних прихильностей і до завузьких запитань. Вона захищає нас від несподіванок.

Початок із початку допомагає усунути такі попередні ідеологічні прихильності й відкриває шлях до нового розуміння. Колеги починають із землі як такої, з геологічного, зоологічного та біологічного, до появи homo sapiens. Земля України буде предметом такого дослідження від початку, бо це – предмет вродженого інтересу, бо нелюдське надає перспективу для людського, і тому що такі риси, як Чорне море, річка Дніпро і гори Карпати є персонажами в будь-якій українській оповіді. 

Цей час війни в Україні є також часом екологічної кризи в цілому світі. Пожежі, спричинені російськими бомбами та ракетами, супроводжуються пожежами, спричиненими глобальним потеплінням.

Увага до України вдосконалює попереднє бачення доісторичного та історичного: періодів, які археологи називають голоценом і антропоценом. Україна також допомагає нам зосередити увагу на кризі того, що, можливо, є пізнім антропоценом – на занепаді доби, коли люди змінюють Землю.

Ця війна, можливо, є ознакою того, що антропоцен добігає кінця, що потуга людей занепадає або повернена проти нас самих. Пізнання того, хто ми, це питання нового погляду на минуле, а, отже, оновлення наших виборів майбутнього. Наше припущення в тому, що розуміння минулого, включно з найглибшим минулим, необхідне не тільки для підтримання людської гідності, а й людського життя.  

План

Українська історія: глобальна ініціатива – це масштабний чин у гуманітарних та суспільних науках, базований в Україні, із залученням десятків науковців у багатьох галузях, тривалістю майже три роки.

Мета його – забезпечити новий путівник українським минулим, відповідь на запитання "Хто ми?" завдяки методам, що можуть прислужитись і українцям, і цілому світу. 

Предмет ініціативи – доісторичне та історичне минуле земель нинішньої України та українського народу, в широкому розумінні. Ця нова модель, хоча її предметом є Україна, має бути застосовна до будь-якого іншого суспільства.

У цьому чині історія України відкрита для пізнання нового і пов'язана з більшими історіями. Підхід науковий, у сенсі – експериментальний та дослідницький. Історія – наука, адже ті, хто практикує історію, випробовують гіпотезу доказами; і дозволяють собі дійти неочікуваних висновків.

Сам проєкт новаторський, об'єднує не лише всі періоди писаної історії, а й усі епохи життя людства й усі геологічні періоди. Тут беруть участь фахівці не лише з історії України та інших регіонів, а й суспільствознавці та науковці й дослідники з інших галузей.

Прагнучи взяти участь в інтелектуальній та культурній відбудові Україні, колеги також прагнуть відновлення гуманітарних наук, постановки великих запитань і серйозного пошуку відповідей.

Поскільки вторгення в Україну є складовою більшої кризи у світі, дослідження глибокого минулого України здатне породити ширші концепції майбутнього. 

Україна пропонує нагоду сполучити таланти нового покоління істориків із основоположною роботою, виконаною попередніми поколіннями. Вона пропонує нагоду сполучити діяльність у різноманітних дисциплінах і застосувати нові технології.

Україна надає змогу подолати традиційні інтелектуальні розлами і знайти новий синтез. Вона в драматичний спосіб охоплює різноманітні політичні конфігурації. Вона була центром работоргівлі й закріпачення; тут відбувались масові повстання й важливі розмови про свободу. Її нинішня столиця була центром важливої середньовічної держави, але її землі підпали як під ранньомодерну, так і пізньомодерну форми колоніальної експлуатації. Це особливе сполучення дає підґрунтя для несподіваних взаємозв'язків між українською та світовою історією.  

Війна зробила очевидним, що історію Російської імперії та історію Радянського Союзу не можна належним чином зрозуміти лише з російської імперіалістичної чи російської націоналістичної парадигм, які впродовж століття панували в педагогіці.

Поглинення великої частини України Московією спричинило значні перетворення і виклик, які затінювала ідеологія вічної єдності. Українська радянська республіка так само була суттєво необхідною для цілого утворення, а тому її подавали як дещо не набагато більше доважку до російської республіки.

Ці парадигми спричинили велику шкоду, а ще вони просто неправдиві. І помилки, і страждання взаємопов'язані. Вони є прикладом імперських міфів про минуле, що в цьому столітті загрожують існуванню людства. 

Європейська історія перебуває в кризі та потребує серйозного перегляду. Її значущість ставлять під сумнів, а навчання її – на спаді. Новий початок може відбутись в Україні, де традиційні теми європейської історії глибоко значущі та зазнають негайного перетворення. Коли до України застосовують усталені схеми, вони дають незнані доти результати, освіжаючи європейську історію в цілому. 

Наприклад, саме поняття греко-римо-юдео-християнської західної цивілізації в українському контексті діє інакше. Найдавніші відомі писані джерела на територіях нинішньої України залишили греки та євреї. Ці джерела давніші за християнські та римські. І в обох випадках поселення народів тривале.

Цього не можна сказати про країни, які включають до моделі західної цивілізації. Поняття західної цивілізації в тому вигляді, як його застосовують деінде, вимагає "відродження", під час якого віднаходять стародавню греко-римську спадщину.

В Україні відродження точно було, в сенсі знайомства з ідеями європейців 15-го та 16-го століть і зіткнення з науковим методом і проблемою визначення літературної мови. Але це знайомство відбулось у країні, в якій стародавня культура не переривалась.

Давні Атени залежали від зерна з нинішньої України. Культура давніх греків Причорномор'я змішувалась із культурою степових скіфів. Київ прийняв християнство слідом за Візантією, грекомовною наступницею Римської імперії. Але це тільки одна зі складових конкретної політики давнього Києва, яка сполучає європейські сили, якими нехтує схема "класицизм – темні віки – відродження".

Для того, щоби зрозуміти і пояснити давню Руську державу, утворену довкола Києва в 9-му столітті, потрібна увага до дивовижних постатей і явищ з тих "темних віків": до Карла Великого, Оттона і західної середньовічної держави; до вікінгів; до хазар; до слов'янської мови і культури.  

Русь була дуже важливою середньовічною державою, а Київ – надзвичайним середньовічним містом. Після падіння Русі в 13-му столітті її досягнення і люди вплинули на держави, які заволоділи її землями. Історія українських земель раннього нового часу потрібна для історії найбільших європейських держав тієї доби – Литви і Польщі. Пов'язані з Києвом упродовж чотирьохсот років, ці дві держави мають чимало що запропонувати на українське запитання "Хто ми?". 

Упродовж століть землі України були батьківщиною послідовників політеїстичних релігій, християн (багатьох різновидів), юдеїв, мусульман.

Юдеї були відомі на нинішньому півдні України від початку його писаної історії. В Києві юдеї були відомі з його найраніших днів. Від 15-го до 18-го століття на нинішньому півдні України панувало Кримське ханство. Історія юдеїв і мусульман, як і історія суперницьких різновидів християнства і перед тим поганства вимагає співставлення з місіонерськими кампаніями та з історією світових релігій взагалі.

Українські козаки – надзвичайно місцеве явище, яке можна зрозуміти лише з допомогою глобальних та європейських чинників. Ці вільні люди були на межі польської системи, що поділяла християн на шляхту та кріпаків, і на краю мусульманської Кримської (а згодом Оттоманської) держави. Впродовж всесвітньої доби досліджень вони навчалися в обох. 

Після того, як Оттоманська імперія заблокувала наземні торговельні шляхи з Європи до Азії, європейці шукали морських шляхів. Це спричинило відкриття нових континентів і нову світову торгівлю, в якій плоди українського чорнозему обмінювали на срібло й золото з Америк.

Тоді ж перевідкриття стародавніх текстів, винахід друкарського пресу, наукові відкриття змінили стан християнства в Центральній та Західній Європі. І протестантство, і протиреформаційне католицтво увійшли до України як польські віри. Тим часом у польсько-литовській державі гору взяла Польща, що відкрило українські землі для колонізації та експлуатації.

Отже, козацьке повстання проти польського правління, визначальну мить в українській історії, можна зрозуміти за обставин всесвітньої доби досліджень та експлуатації, так само як і в контексті європейської Реформації та контрреформації. Релігійні зміни в сполученні з поширенням польської культури та всесвітньої торгівлі творили в 17-му столітті крайню нерівність.

Козаки, які очолювали повстання, навчались від польської держави та від своїх сусідів – мусульман, кримських татар. У 13-му столітті монголи поклали край руським державам; відтоді до 18-го століття їхні нащадки панували над великою частиною нинішньої південної України, включно з Кримом.

Кримське ханство сотнями років суперничало з литовцями та поляками за контроль над степовим прикордонням. Хоча козаків можна розглядати як ранній приклад національного (і антиколоніального) чину, вони самі були результатом багатьох сил і впливів. Вождя їхнього повстання навчали єзуїти, він знав латину і польську, хоч би навички гарцювання та бойової тактики його воїнів нагадували їхніх сусідів-мусульман. 

Україна раннього нового часу була місцем спроб козаків утворити держави, як і місцем подвійної колонізації – спершу польської, потім – російської.

Московітська держава, що постала в Москві, також була спадкоємицею Русі, нехай і віддаленішою. Досвід її утворення не мав нічого спільного з Литвою та Польщею і пов'язаними з ними європейськими тенденціями, але радше з тривалим періодом монгольського панування. Коли це панування було подолане, московська держава швидко розширилась на південь, а потім на схід, досягнувши Тихого океану приблизно в той самий час, коли козаки повстали проти поляків.

Козаки домовились із московитами проти поляків, що сприяло просуванню російської держави на захід, до європейських справ. У 18-му столітті Росія (так вона була відома після 1721 року) послабила, а потім знищила козацькі держави, Кримське ханство і Польсько-Литовську Співдружність.  

Наступними століттями саме козаки слугували цілісним образом нації для українців, що були під російським чи габсбурзьким правлінням. Реальність національної спільноти здатна породити пошук єдиної "етнічної" спільноти, яка певним чином визначає наперед пізнішу політичну згуртованість. Хоча величезну важливість мають культурні складові, як-от мова і релігія, такий пошук не виправдовується доказами.

"Українська історія: глобальна ініціатива" бере множинність історичних спільнот за дане. 

Як і інші явища на українських землях, український національний рух був гіпертиповим щодо європейських тенденцій. Як інші такі рухи, він ностальгійно згадував про минуле: козаків і Русь. Він послуговувався мовою, гнобленою імперією, і прагнув кодифікувати її. Він народжував романтичну поезію та суспільну історію.

До того, як загально визнаною стала потреба в державній незалежності, український національний рух пройшов культурну та просвітницьку фазу. Він включав суперечку між тими, хто вважав, що першою йде культура чи етнічність, і тими, хто прагнув творити політичні інституції, з якими могли ідентифікувати себе люди різноманітного походження.

Український національний рух був незвичайний тим, що його прихильники були розділені між двох імперій (Російською та Габсбурзькою) і силою російського гноблення. Він також був незвичайний як предмет особливої російської імперської ідеології, що постала, коли імперія, базована в Азії, повернулась до Європи: що сама Московія постала з Києва, а тому українці мають бути таким собі непорозумінням.

Український національний рух був незвичайний тим, що після Першої світової війни породив не одну, а дві держави, а також тим (для Європи, але не для світу), що його прагнення до самовизначення повністю ігнорувались. Усе це дає підстави вважати, що набутки від розуміння України сягнуть набагато далі за Україну.  

Проблема з Україною не в тому, що вона периферійна. А в тому, що вона центральна до такого ступеню, що це важко усвідомити, а тому важко визнати.

Україну не помічають ззовні тому, що вона втілює знайоме з незручною силою. Її незаслужено мало описували в сучасний період тому, що можливих укладачів описів регулярно вбивають. Україна перебуває в центрі сучасних імперських спроб знищити місцеву різноманітність в ім'я глобальних проєктів.

Україна була вирішальною територією для радянського правління. Йосип Сталін прагнув експлуатувати її сільське господарство задля самоколоніального проєкту радянської індустріалізації. Адольф Гітлер, своєю чергою, бажав використати Україну як основу для німецької расової імперії.

Між 1933 та 1945 роками Україна була найнебезпечнішим місцем у світі. Не лише для розуміння України потрібно враховувати нацистський та радянський проєкти; радше Україна робить обидва ці проєкти зрозумілішими і в такий спосіб робить внесок до історій Європи, Євразії та світу. 

Увага до України прояснить європейську та всесвітню історію, так само як глобалізація та європеїзація прояснять історію України. Коли ми сягнемо назад, до передновочасного і доісторичного, це допоможе нам вичленувати слушні теми і визначити справжні ставки – а вони високі. Українці ведуть війну з нагальним екологічним та етичним значенням для Європи та світу.

Усі наші теми представлені в цій війні, аж до засадничого питання – чи здатний тривати антропоцен. 

Український спротив є викликом упередженням і як такий надає можливість серйозного перегляду думок.

"Українська історія: глобальна ініціатива" є спробою відповісти на українське запитання "Хто ми?" на підставі того, що люди, включно з нами самими, зробили і що мають зробити. У цьому дусі, наукова дослідницька діяльність, яку розуміємо як відновлення великої історії, також має бути внеском до відновлення та відбудови.   

Принципи

Українську історію: глобальну ініціативу, ми, хто бере участь у цьому чині, розуміємо як зусилля задля відповіді на запитання "Хто ми?" на підставі десяти принципів:

Цікавість. Може бути маніфест, план, запитання. Відповідей заздалегідь не знаємо. Дослідники з'ясовуватимуть їх самостійно і доходитимуть власних висновків. Вітаємо несподіванки. 

Накопичення. Ми уникаємо "телеології", відчуття, що попередні події мали спричинити теперішнє або ще мають спричинити бажаний варіант майбутнього. Ми визнаємо, що потужні тенденції в минулому мають вагу, навіть якщо вони не становлять складових якоїсь злагодженої "історії". Історія – накопичення, тож ми шукатимемо всі шари. 

Тяглість. Ми розпочинаємо з початку, з самої землі і з життя до людини. Історія включає природничу історію. Цілий час присутня екологія. Вивчення людського життя починається з кам'яної доби і з бронзової доби. Доісторичне є засадничим для історичного, і так ми до нього і ставитимемось. Великі геологічні та топологічні риси (Дніпро, Чорне море, Карпати, чорнозем) дадуть проєкту секції. Дисципліна "історія", на жаль, завалена в напрямку останніх десятиліть та століть, і ми прагнемо виправити цей дисбаланс.   

Технологія. Історія ґрунтується на писаних джерелах, але минуле виявляється і в інші способи. Доісторичне минуле є тепер чіткіше доступним завдяки археологічним технікам – таким, як Карбон-14, дендрохронологія, секвенція генома. Ми приділятимемо більше уваги способам, в які 21-ше століття відкриває шлях до глибшого минулого. Ми також матимемо вигоду від руху за цифрові гуманітарні науки і взаємодіятимемо з ним.

Співпраця. Наша команда – українська і міжнародна, з людей багатьох поколінь і багатьох дисциплін. Колеги зберуться на три великі конференції, а також на стільки майстерень, скільки захочуть спланувати. Вони багато разів зустрічатимуться особисто і на цьому шляху ділитимуться роботою. Очікуємо, що їхні тексти до остаточного подання будуть широко розповсюджені й коментовані. Колеги, які працюватимуть з темами ("капсулами") в одній секції (секція С, нижче) співпрацюватимуть, в тому числі в майстернях, фінансованих проєктом, але поза його структурою.
Упродовж трьох років колеги вироблятимуть численні проєкти своїх доповідей, якими в них буде змога поділитись. Спільне читання сприятиме виробленню спільних термінів і забезпечить охоплення важливих тем.
Колеги організовуватимуть майстерні на основі спільних інтересів. Можуть бути організовані та забезпечені й інші форми співпраці, включно з дослідницькими подорожами до України.
Історична дорадча рада читатиме та обговорюватиме проєкти праць у перебігу проєкту (секція D, нижче). В такі способи, а також в інші, завдяки науково-дослідницькій взаємодії постануть зв'язки між темами. Сама співпраця породить підходи та знахідки, яких не можна передбачити на початку і яких не здатні досягти науковці, які працюють в ізоляції.

Плюралізм. Хоча більшість дослідників становитимуть історики, поміж науковців будуть біолог, філософ, археологи, суспільствознавці, фахівці з літератури та культури.
Поміж істориків знайдемо та заохочуватимемо всі підходи: політична історія, економічна, суспільна, культурна, військова, інтелектуальна, екологічна історія. Чимала частина роботи передбачатиме використання різного роду джерел і методів. 

Новаторство. Поважатимемо – але й ставитимемо під запитання – найширший спектр схем історичного розуміння. Прикладом того, як це виглядає, є географічні стереотипи. Часто припускають, що європейська культура поширювалась із заходу на схід. Археологія, можливо, доведе протилежне. У сучасний період ми ведемо мову про "західну цивілізацію" за траєкторією Греція – Рим – Відродження. Проте в Україні можна знайти набагато прямішу греко-римську наступність. У середньовічний та ранньоновочасний періоди відповідною траєкторією була Північ – Південь і Південь – Північ. У сучасній історії дослідження тоталітаризму привертають найбільшу увагу до Берліна та Москви, хоча осердя темряви було в Україні. 

Свобода. Дослідники вільні працювати як вважають за належне і доходити висновків, які вважають правильними. Ми також беремо за дане, що людська складова минулого вимагає уваги до конкретних дій та рішень. Часом на запитання "Хто ми?" можна відповісти тільки досліджуючи людей та їхні рішення. Це стосується і рішень, які не є явно політичними – таких, як залученість до мистецтва, музики, літератури. 

Концептуальність. Хоча в цілому проєкт розвивається в хронологічному порядку від доісторичного до сучасного, ми не робимо спроби визначити чіткі періоди або забезпечити лінійну послідовність проєктів. Проєкти перетинатимуться в часі, а дослідники знаходитимуть зв'язки між ними. Запитання будуть організовані за темами, або ж "капсулами", як подано нижче.

Доступність. Науковці писатимуть для загальної авдиторії. Кожен колега (або група) творитиме зручний для читання, зв'язний і привабливий текст приблизно на 30 000 слів (належно ілюстрований), як і резюме приблизно в 3000 слів.
Предмети наших досліджень фантастично цікаві і не заслуговують на неясність. Недостатньо виробити новий вид історії поміж учасників. Зрештою, він має бути доступний для всіх, а це потребуватиме праці. Ця праця є невід'ємною складовою цього чину.

Ukrainian History Global Initiative

Переклав на українську: Андрій Куликов 

"Українська історія: глобальна ініціатива" реєструється та буде регулюватися як благодійна організація Комісією з питань благодійності Англії та Уельсу.

Джерело: Українська правда




Схожі новини: