«Перші дрони паяла дружина». Далекобійник з Вінниччини пішов добровольцем на фронт, після поранення виграв грант і став робити безпілотники

В’ячеслав Стражець, який втратив руку на війні, розпочав власний бізнес — виготовляє дрони. Фінансову підтримку йому надав Український ветеранський фонд Міністерства у справах ветеранів України. Для В’ячеслава це була перша спроба подання заявки на конкурс. І одразу — успішна. В рамках програми підтримки проєктів ветеранського бізнесу Варто від Українського ветеранського фонду розповідаємо про шлях, який пройшов В’ячеслав від бійця ЗСУ до підприємця.

Батько двох дітей В’ячеслав Стражець із Вінницької області — інженер за фахом. 10 років працював на залізниці. Згодом за кермом вантажівки транспортував товари Європою. Перед повномасштабним вторгненням саме готував візу для нових рейсів. Проте інтуїція підказувала — скористатись нею не зможе.

«Навіть якби я поїхав за кордон, я б одразу повернувся. Відчував, що повинен це зробити. Я не одразу пішов у військкомат. Дружина мене не пускала, забрала ключі від машини. Але я наступного дня поїхав туди велосипедом. Вистояв чергу, пройшов комісію — і так став на службу. Я не мав військового досвіду, не брав участі в АТО. Відчував, що не виконав свій обов’язок. У лютому 2022-го не вагався ні хвилини», — говорить В’ячеслав.
Перші два місяці Стражець служив у роті місцевої охорони. Згодом приєднався до бойового підрозділу. З 17 квітня 2022-го воював на Донбасі. Наприкінці травня під час мінометного обстрілу отримав складне поранення, коли надавав допомогу побратимові. Праву руку лікарі ампутували, та ліву вдалося зберегти.

Вже під час реабілітації В’ячеслав міркував над тим, чим зможе бути корисним, як одужає. Так натрапив на тему FPV-дронів.

«Поки я лежав у лікарні, купив комплектуючі для дронів. Вони прийшли поштою одночасно з моїм поверненням додому. Я сам паяти не можу, бо важко тримати паяльник. То дружина паяла, а син допомагав. Так ми зібрали перший дрон», — згадує В’ячеслав.

Ветеран навчив сина пілотувати. До того сам тренувався керувати дроном на симуляторі. А ще пройшов декілька профільних курсів. Там, зокрема, дізнався про те, як відкрити свій бізнес зі збирання дронів. В’ячеслав переконаний: якби робив це на волонтерських засадах — довго не протримався б. Тому пішов шляхом підприємця.

Нещодавно Стражець відкрив ФОП. Бачить у цьому низку переваг. По-перше, він сплачує податки, підтримує волонтерські фонди. По-друге, готовий працювати з бюджетними установами. Для цього треба, щоб продукт був сертифікований. Ветеран знайшов партнерів, які в цьому допомагають, і вже має замовлення.

На курсах пораненим бійцям розповідали про написання бізнес-проєктів. Від побратимів В’ячеслав дізнався про програми фінансування від Українського ветеранського фонду. Вирішальний вплив мала зустріч з ветеранами — учасниками цих програм: «Це Володимир Скосогоренко, він займається часником. Тарас Якобчук, займається кухнями і обладнанням. Я з ними поспілкувався ближче. Володимир дуже допоміг мені, все пояснив. Каже: досить іти, давай біжи. Так я подав заявку на конкурс Варто: Золоті руки від УВФ — і виграв з першої спроби. Я й сам не очікував. Думав, що отримати грант нереально, що треба бути супер-пупер підприємцем чи вундеркіндом. Але ні, все набагато простіше», — розповідає В’ячеслав Стражець.

На запитання, як це — бути ветераном, який займається власним бізнесом, він відповідає бадьоро: «У мене стало менше вільного часу, його практично немає. Я встаю зранку — і поїхав. Ми тільки починаємо працювати, бо ще немає всього обладнання. Але вже є двоє працівників. Свого побратима взяв на роботу. Він отримав поранення одночасно зі мною. А за пілота у мене син, хоч йому тільки чотирнадцять».

Найближчим часом В’ячеслав шукатиме бухгалтерів, адже документів стає все більше. В’ячеслав переконаний: помилка може коштувати значно дорожче, ніж оплата праці кваліфікованої людини.

Про те, якого ставлення очікувати ветеранам від суспільства, він говорить так: «Потрібна елементарна повага від людей. Ветерани — це ті, хто віддав для держави більше, ніж податки. Але люди часто бояться глянути в очі чи щось сказати. Намагаються вдавати, ніби тебе не існує».

«Ще в реабілітаційному центрі я проходив курси за напрямком стратегічного розвитку громад. Думав, буду облаштовувати життя на місцях. Але ні. Люди чомусь думають, що прийдуть ветерани, які воювали, і все тут зроблять. Але такого не буде. Ветеран — це перша людина, яка потребує допомоги від суспільства», — додає Стражець.

Найміцнішою опорою в поверненні до цивільного життя він вважає родину. Згадуючи тривалий період лікування та реабілітації, не уявляє, як би впорався без допомоги дружини. «Під час евакуації я, важко поранений, ішов три кілометри. Щоб вижити, треба було докласти зусиль. Тому я згадував дітей, свою дружину — і знов підіймався. Думав, якщо зараз засну, то точно вже не встану. І так тримався», — згадує він.