«Я вирішив жити на повну». Як 27-річний ризик-менеджер пішов на війну, втратив там очі й руки, а тепер повірив у себе знову

Андрій Смоленський, колишній командир групи аеророзвідників 47-мої окремої механізованої бригади Маґура, розповідає, як не втратив себе після важкої травми, а тепер знаходить сили планувати майбутнє.

«Ви сіли? Зручно влаштувалися?» — запитує NV з лікарняного ліжка 27-річний ветеран Андрій Смоленський. В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні він переніс важку семигодинну операцію на обличчі, а запитання ставить не з ввічливості, а тому що побачити співрозмовника на власні очі не може. Смоленський втратив на фронті зір і обидві руки: одна ампутована вище ліктя, інша — нижче.

До великої війни він працював ризик-менеджером, займався активними видами спорту, співав у гурті. З тогочасних фотографій в соцмережах щасливо посміхається високий гарний хлопець.

Попри складні травми, він і зараз жартує та випромінює оптимізм. Тим більше, що Андрія підтримує дружина Аліна, яка не відриває погляду від чоловіка.

NV поговорив зі Смоленським про його поранення, реабілітацію та плани на майбутнє. Далі — пряма мова героя:

Про непереборне бажання захищати Україну

В перші дні повномасштабного вторгнення я прийшов до військкомату в Києві. Але я не служив в армії й в мене не було військового досвіду під час АТО/ООС, тож мені сказали: «Вибачте, зараз ваша допомога не актуальна». Втім, я розумів: коли у твоєму домі війна, ти йдеш воювати.

Декілька наступних місяців я намагався долучитися до різних підрозділів, і це виявилося не такою простою задачею. Врешті доєднався до 47-го батальйону [зараз 47-ма окрема механізована бригада Маґура]. З часом я став командиром невеликої групи аеророзвідки.

Я був в окопі, відкрив очі, а навкруги — темрява

В кінці травня цього року я отримав мінно-вибухову травму на Запорізькому напрямку. Самого моменту поранення я не памʼятаю. Зі спогадів залишилось тільки те, що я був в окопі, відкрив очі, а навкруги — темрява. Подумав, що прокинувся після сну, що ніякого завдання я не виконував. Мені здавалось, що я вкритий ковдрою і мені хотілось її зняти, я потягнувся, але рук в мене вже не було. Як і очей. Тоді розпочався мій «маршрут пацієнта».

Про втрачений зір і надію

Перший місяць після поранення я памʼятаю дуже погано. По-перше, я отримав серйозну черепно-мозкову травму. По-друге, мені постійно давали багато медикаментів.

В липні сталася дивна ситуація. Мені тоді вже розказали, що я залишився без очей, але я це якось не запамʼятав. Здавалося, що після операції, після якогось відновлення знову зможу бачити.

І ось в палату прийшов окуліст оглянути мене та почав активно протирати очницю. Я занервував, кажу: «Обережніше, в мене ж там око, а ви так різко це робите». Він на секунду завмер і говорить: «Андрію, я маю вам сказати, у вас взагалі немає очей. І ви не зможете бачити, допоки не придумають технологію, яка зробить це можливим».

Для мене це стало трохи шоком. Але я вже півтора місяця нічого не бачив, тож був якось морально готовий до такої інформації. Тобто це був сильний удар для мене, але не нокаутуючий.

Якийсь час я перебував в сильній психологічній напрузі, а потім вирішив — досить! Я вирішив ставитися до всього інакше, наче я просто народився заново, наче в мене нове життя з отаким тілом. Сприймати себе як дитину, яка ще може чогось не вміє, але вчиться та розвивається.

До цього психологи казали, що все буде класно, але «трохи по-іншому». І оце «трохи по-іншому» викликає депресію. І тільки після того, як я усвідомив себе як нановонароджену людину, яка просто не може бачити, то все змінилося. Я відчув в собі міць, відчув новий поштовх жити далі.

Я не катував себе думками про те, що перестав бути чоловіком

Спочатку я не міг сам їсти, не міг сам кудись сходити, я просто весь час лежав у ліжку, але я не катував себе думками про те, що перестав бути чоловіком.

Інколи я зустрічаю інших людей, що не можуть бачити, і вони живуть очікуванням, коли зможуть повернути зір. І це стає буквально основою їхнього існування. Я ж вирішив прийняти себе таким, який я є, та жити на повну.

Спочатку я був більш вразливий. В мене теж були стани, коли я думав, що ось, я неповноцінний. Я навіть попросив дружину, батька, своє оточення з розумінням поставитися до цього. Зараз цей період вже минув.

Я планую вичавити максимум з того тіла, яке в мене тепер, щоб виконувати ті обіцянки, які дав своїй дружині під час весілля — бути чоловіком, надавати підтримку. І я хочу бути громадянином своєї країни, щоб допомагати хлопцям на фронті.

Про межі, які треба випробовувати

Своїм лікарям і реабілітологам я постійно ставив максимальні задачі. І коли вони питають: «А яка ваша кінцева мета? Якого результату ви хочете досягнути?», я відповідаю, що моя мета — повернутися до кар'єри, повністю відновити своє життя.

Не всі це розуміють насправді. Хтось говорить, що це нереально, що треба більш раціонально дивитися на світ. Але один з реабілітологів сказав: «Андрію, я не можу спрогнозувати, що ви зможете, а що не зможете. Все повністю залежить від вас».

Мені здається, що ми часто недооцінюємо потенціал людського організму, його можливості адаптації. Наприклад, є люди без рук, що навчилися їсти за допомогою ніг. Тобто в них вистачило сили волі, щоб пристосуватися та тримати ложку таким чином. А є незрячі люди, що катаються в горах на лижах або стріляють по цілях в тирі.

Людський потенціал необмежений

Людський потенціал необмежений. Тому постійно треба випробувати свої межі. Ці межі точно є, але вони є у всіх, навіть у здорових людей.

Є багато різних станів: в когось хронічний нежить, у когось постійні мігрені, а є люди без рук та очей. Але це не заважає їм кохати, допомагати іншим і взагалі робити те, що вони хочуть. Це може зайняти більше часу, але я вірю, що це можливо. Просто треба знайти спосіб, як цього досягнути.

Про протези та ортези

Після поранення в мене було дуже багато операцій, після 20-ї я їх перестав рахувати. Я сподіваюсь, що операція на обличчі [реконструктивна операція, зроблена американськими та канадськими хірургами в рамках місії Face the Future Ukraine] — одна з останніх настільки серйозних. Основною ціллю лікарів було поставити мені титановий імплант [під ліве око] замість кістки, яку роздробило від вибуху. Мені також пересадили шкіру з живота на обличчя, щоб виправити рубці, які заважали дихати. До того ж мої очниці підготували для встановлення косметичних протезів.

Це важлива річ, бо я вірю, що колись зʼявляться такі технології, які дозволять мені знов бачити. І для цього треба зберегти мʼязи.

Тут Андрій говорить, що втомився і просить час на відпочинок. Далі розповідає його дружина Аліна. Андрій періодично щось додає від себе.

Ми знаємо людей з повною ампутацією рук, які використовують протези — біонічні чи механічні. Але у всіх цих людей зберігся або повний зір, або хоча б частковий.

В нас інша ситуація, тому у лікарів немає однозначної думки, що з цим робити. Дехто говорить, що треба носити протези — тільки не біонічні, а механічні, щоб хоч щось відчувати.

Але механічні протези дуже важко одягати самостійно, та й управляти ними все одно буде складно, тому що втрачається зона чутливості. З одного боку, ти не відчуваєш, чого ти торкаєшся, а з іншого — і не можеш побачити цього. Тобто протез може щось зачіпати, ти можеш вдаритися тощо.

Нам також говорили, що можна протезувати лише ліву руку, а праву, яка ампутована не повністю, залишити для чутливості. Це дозволить зрозуміти, що знаходиться біля тебе.

В будь-якому разі все потрібно тестувати. Ми не знаємо, як воно буде працювати на практиці.

Ще одна наша знахідка — ортези. Це такий обруч на руку з різними насадками. Одна з насадок, наприклад, — це кишенька, в яку можна вставляти ложку, або це може бути магніт, так що ложка ліпиться до нього, і теж можна їсти самостійно.

Ортез можна зробити на липучках, щоб було легше вдягати. Зараз ми тестуємо цей варіант.

Ортези не дуже поширені в Україні, в Полтаві є компанія, яка їх виготовляє. Ми про них взагалі випадково дізналися. Можна сказати, що сьогодні цей напрям існує більше на ентузіазмі ерготерапевтів, які займаються адаптацією людини після поранення.

Андрій доповнює:

Багато лікарів припускали, що я взагалі не буду пересуватися самостійно, бо не зможу тримати тростину для незрячих людей. Але моя ерготерапевтка Ірина придумала, як її прилаштувати — запропонувала зробити з еластичного бинта спеціальний рукавчик, на якому вона [тростина] триматиметься. І зараз я самостійно ходжу з тростиною.

Це якраз приклад того, що якщо ти чогось дійсно хочеш, то завжди можна знайти варіанти. Треба просто вірити в себе та шукати шляхи.