Додому. Чому українські біженці повертаються з Німеччини

Переглядів: 253

27 жовтня 2023 21:00

Додому. Чому українські біженці повертаються з Німеччини фото

Ірина Фінгерова – одеська письменниця і дрезденська лікарка. З 2018 року живе в Німеччині.

На початку 2023-го вона розповіла УП про українських біженців – своїх пацієнтів.

Цей її текст – реальні історії про літніх українок, які, тікаючи від війни після 24 лютого 2022-го, опинилися в Дрездені або, попри все, залишилися в Одесі під ракетними обстрілами. 

Про завсідників дрезденського "Українського дому", яких вона інтерв'ювала, і її пацієнтів. 

Про тих, хто рахує дні до повернення в Україну, і тих, хто в свої 70-80 років намагається жити в новому середовищі.

Це розповідь про складний вибір, тугу за домом, яка сильніша за страх, право померти в своїх стінах або радіти життю на чужині.

***

У п'ятницю до мене на прийом прийшла пані Л.

– Все погано, – вона навіть не сідає. – Усюди зараза, навіть у кістках. Кажуть, все.

Декілька днів тому її чоловіка поклали в онкологічне відділення університетської клініки для променевої терапії. В нього рак жовчного міхура. Вони приїхали з Луцька більше як рік тому.

– Має сенс оформити паліативну допомогу, – пропоную я.

– Ми післязавтра повертаємося! Я прийшла попрощатися.

Ми домовилися, що я зроблю рецепт на ходунки і випишу сильні знеболювальні.

– Якщо залишитесь, – кажу, – буде легше вам, а як поїдете – то йому.

Ми мовчимо.

– Мені що, мені все одно легко не буде, а помирати краще в своїх стінах, – каже пані Л.

Я з нею згодна.

Що може бути страшніше за неможливість зробити останній вибір?

За рік я бачила багато різних людей, які гостро переживали втрату контролю. Війна позбавляє ілюзій, що ми маємо хоч якусь мінімальну владу над життям чи смертю. 

Люди лишали дім, роботу, родичів, друзів. Вони не знали, як жити далі. Боялися, жаліли себе, стидалися своєї вразливості. Почувалися цілком залежними від інших. Народжували дітей на чужині, ховали батьків. Дивувалися тому, що їхня дитина швидше навчилась говорити "Danke", ніж "Дякую". Не могли зізнатися собі у власному безсиллі. Шукали хвороби, які б пояснили, чому вони нічого не хочуть, а якщо з'являлися бажання, то відчували за них провину.

Всі ці люди вдома звикли мати план, або, не маючи плану, крутитися як дзиґа, враховуючи всі особливості ландшафту. В Німеччині вони боялися зробити невірний крок і тому стояли на місці. 

Всі ці люди страждали від того, що їх позбавили права обирати, як і де саме вони хочуть жити. 

А іноді – і помирати.

Страждали від того, що в них тепер немає вибору.

Але всі вони робили вибір врешті-решт.

Не обирали обставини, в яких опинились, але обирали, як на них реагувати, що робити далі.

Або не робити.

Залишитися.

Поїхати. 

Повернутися.

Боятися або припинити боятися.

Чекати, поки знову почнеться життя, або жити.

І жоден з цих виборів не був простим. 

Ані для дітей, ані для дорослих, ані для літніх людей.

Як це, коли їдеш на чужину доживати, а не жити. Або залишаєшся, коли їдуть інші.

Залежить від вибору.

Чорнозем замість оксикодону

Пані Ч. приїхала з Харкова. В її будинок прилетіла ракета. Один уламок влучив у хребет, тепер у неї параліч обох нижніх кінцівок. Інший – у живіт: їй видалили частину тонкого кишківника і вивели стому на передню брюшну стінку. 

Коли я побачила її епікриз, мені потемніло в очах. Бо за десять хвилин до того я бачила у холлі привітну усміхнену жінку в інвалідному візочку. 50 років. Ніяких хронічних захворювань. Працювала медсестрою. Разом із нею був чоловік.

Пані Ч. прооперували в Харкові, потім у Львові. На реабілітацію приїхала до Німеччини. 4 місяці вона перебувала в лікарні неподалік від Дрездена. Перелік медикаментів розтягнувся на дві сторінки. Купа психофармакології. Снодійні, антидепресанти, антипсихотики, транквілізатори, знеболювальні, знеболювальні, знеболювальні.

Але як вгамувати біль від того, що життя змінилось назавжди через кляту російську ракету? Як прийняти реальність, у якій ти більше не зможеш ходити? От і Пані Ч. не приймала. 

Писала німецьким професорам за допомогою гугл транслейту, читала форуми, просила направлення на все що можна: ерготерапію, фізіотерапію, гімнастику. Може, ще одну консультацію нейрохірурга? Ні, опіатів не треба, не треба, я не хочу бути залежною, я молода жінка! 

Іноді в неї не було сил на боротьбу, і я просто вимірювала тиск і друкувала рецепти. Іноді очі її сяяли надією, і ми намагались вигадати, куди ще можна звернутися, щоб це мало сенс і витрати покрила страхова. Бо звідки такі гроші? Коли працюєш все життя на ремонт, складно відкласти на нейрохірурга. 

Коли ми бачилися востаннє, пані Ч. знайшла клініку терапії болю. Я написала направлення, зв'язалася з відділенням, і її взяли. 

Чотири тижні лікарі експериментували. Коли нам прийшов лист, виявилося, що їй відмінили половину антидепресантів, але присадили на великі дози оксикодону – сильного наркотичного анальгетика. Але ж вона не хотіла бути залежною.

Я зателефонувала пані Ч. запитати, чи була вона згодна з таким рішенням.

– О, доброго дня. Ви дуже вчасно зателефонували. Завтра ми їдемо.

– Куди?

– До Харкова! Домовилися з автобусом, а потім зі швидкою, щоб вони нас транспортували.

– Але що ж ви будете там робити?

– Те саме! Фізіотерапія, таблетки, та жити буду! Серед своїх. В квартиру нашу зараз не можна, будемо у родичів. Не можу я тут! Довго все! Не розуміють мене. І наркоту оцю я не приймаю вже три дні. В нас у Харкові лікар є, чоловік вже написав їй.

– Щасти, – сказала я. – Ви впевнені?

– Так. Я так плакала, так плакала, а тепер знову можу дихати.

Шість лікарів діагностували ПТСР, пані Ч. приймала купу ліків, щоб впоратися з панічними атаками, а тепер вона повертається в місто, де все сталось.

Бо туга за домом буває сильнішою за будь-який страх.

Гіка, яка відмовилась помирати

Я називала її Гіка. Фрау Г. – казали мої медсестри.

Їй було 85. Приїхала як біженка з України. Останні двадцять п'ять років з родиною жила в Миколаєві, але паспорт у неї був грузинський – через це постійні труднощі з отриманням соціальних виплат у Німеччині.

Вперше вона прийшла до мене з онукою – тендітною дівчиною, на вигляд не більше як 20 років.

Гіка ледь стояла. У неї боліло все. Її госпіталізували два тижні тому через сильний біль у грудях. Зробили кардіограму – інфаркт. Провели шунтування, дали кроворозріджувальні, відправили додому. За тиждень – задишка, викликали швидку – емболія, закупорка легеневої артерії. 

За декілька днів її стабілізували, виписали і відправили до сімейного лікаря за рецептом на медикаменти.

– Страх, як болить! – казала Гіка. – Дай мені щось, дєточка!

Вона вже приймала опіати і тричі на день анальгін, тому я нічого не змінювала, тільки замінила таблетки анальгіна на краплі. Інтуїтивно я відчувала, що в неї буде більше довіри до крапель.

– Рівно 36 крапель двічі на день і біль мине! – сказала я.

– Дєточка, я помираю, це ж ясно. Скажи їм, будь ласка, що мені можна на літак – дома хочу вмерти!

Я сказала, що вони мають прийти за тиждень, а сама відмінила опіати. Вона все одно їх не приймала. Взагалі нічого не приймала (це вона мені повідомила на вухо, як онука пішла до вбиральні).

За тиждень вони знову були в мене, поговорити про результати аналізів. Окрім легкої анемії, все було нормально. Я виписала для Гіки залізо і знову наголосила на тому, як важливо приймати кроворозріджувальні, щоб уникнути повторної емболії.

– У пачці 100 пігулок, – сказала мені Гіка. – Я не дурна: доктор сказав приймати пів року – ви мені виписали на 3 місяці. 

– Це ж безкоштовно. Я можу виписати тільку одну упаковку за раз, але ви можете прийти за 3 місяці, і я випишу знову. 

– Але ж я буду в Грузії! А вони дорогі! Навіщо починати, якщо не можеш довести справу до кінця?

– Знову вона за своє! – не витримала онука. – Ти нікуди не поїдеш!

– І пити тоді не буду! – Гіка театрально схрестила руки на грудях.

І тоді я запропонувала компроміс.

Гіка чекає ще три місяці, а потім летить додому. Після того як отримає новий рецепт. Так ми і домовилися: я вірю їй, вірю, що їй справді треба додому, що їй так буде краще. А вона вірить мені, що кроворозріджувальні треба пропити хоча б пів року. Я сприймаю її слова всерйоз, а вона погоджується не померти від емболії.

– Ви справді думаєте, що це хороша ідея? – питає мене онука.

– Звісно, – кажу я, – усі мають право померти вдома. Але вона не збирається там помирати. Помирати вона хотіла тут.

Більше Гіка не приходила.

Харківська сукня

Наступного дня до мене прийшла Тетяна, ми тільки пролікували гастрит, і вона скаржилася на нудоту.

– Чи то таблетки ваші, чи то від Німеччини мене нудить, не знаю, – сказала Тетяна.

– Спробуємо обійтися пантопразолом, – в тон відповіла я. – Ви ж, мабуть, не збираєтесь зараз додому?

– Чому це? Мені треба! В мене там такий гардероб! Сукні свої хочу, ходжу тут як послєдня, а в Харкові я очолювала відділ кадрів!

Вік – 85 років, артеріальна гіпертонія, постійне запаморочення, артроз колінного суглоба зліва й плечового з протилежного боку. Я слабко собі уявляла, як вона поїде зараз автобусом.

Але прописала про всяк випадок компресійні шкарпетки. Через варикоз і можливу необхідність їхати 48 годин.

Коли Тетяна йшла, я спитала:

– А у вас є друзі?

Вона розсміялась.

– Які друзі в моєму віці!

Я порадила їй прийти на зустріч для пенсіонерів, які відбуваються щотижня в "Українському домі" в Дрездені. А потім дала номер Влади, нашої чудової психологині.

"Щосереди. Чай, цукерки, цікаві розмови", – я робила рекламу так завзято, ніби хотіла продати їй якийсь крем для рук.

Десь за місяць я і сама прийшла на той клуб, щоб взяти інтерв'ю для проєкту "Gemeinsam Heimatlos" – серії інтерв'ю та фоторепортажів із переселенцями з різних країн.

Тетяна, моя пацієнтка, була там.

У красивій синій сукні.

– Харківська, – прошепотіла вона мені, коли я нахилилась по печиво. – Змоталась додому, по речі й назад. Друзів побачила. Прибралася. Правда, гарно?

Я дожувала печиво, увімкнула диктофон і почала розпитувати завсідників клубу про їхнє життя.

Далі – дві історії прямою мовою.

Тетяна Олександрівна, яка сумує за своїми помідорами

"Я з Каховки, мені 71, майже 72.

Їхати не збиралася, але син сказав, що треба. 24-го лютого минулого року на світанку він поїхав із Харкова, троє діточок у нього. 

А я сама була залишилася, чоловік помер давно. Їхати було страшно, а залишатися ще страшніше. Усе трясеться, земля ходуном ходить. Син мені каже: "Мамо, ти ж одна, в тебе там нема нікого, ну його той огород, той дім, лише живи!".

Син з родиною вже трохи облаштувалися у Дрездені, і я поїхала до них.

Виїхати було важко. Сусід взявся доньку везти, і мене з собою. Їхали до Херсона так довго… з обох сторін танки підбиті, всюди пости. У Хмельницьку зосталися у хоспісі чи як його, у хостелі, а наутро поїхали далі… Важко було! 

Дрезден подобається. Є куди піти, у нас у Каховці був тільки палац культури, невеликий вибір. Але ж поруч Нова Каховка… Така краса! 

Дамбу нашу підірвали 6-го червня, здається, а 7-го тут зустріч була у нас. Ми кричали криком, обіймалися і плакали. Катастрофа! Там всі, куми, друзі, це ж десять кілометрів від нас. А як бути з лежачими? Дала друзям ключі, хай перебудуть у нас. Але страшно, кажуть, мародерство, беруть усе, що можуть унести. За дівчат страшно…

Як з цим усім жити? Тільки онуки і підтримують. Спочатку були усі разом. А тепер окремо живемо.

Я відчувала, що мені тут не місце! Аж поки не познайомилися з моїми дівчатками в "Українському домі". Тепер у мене і подружки є, дєвочки мої хороші: Зіна, Оксана з Києва, он плаче сидить, така тонкосльоза, як і я, Марися, Женя з Харкова, Лєночка, 86 років, з Києва, так співає…

Ще я почала німецьку вчити, бо розумію, що зараз нема куди повертатися. Ні лікарень, ні пенсіонного фонду.

А тут намагаюсь жити. У мене все в квітах. Тільки помідорів нема. А які були в Каховці! Сумую за ними, мов за рідними. Надворі хотіла щось висадити, але тут не положено. Треба дозвіл. 

Тут чужі, але нас розуміють. Якось пішла до магазину за овочами. А там в'єтнамці працюють, речі продають, сумки, взуття. Я чула, що там і брюки вкоротити можна.

Питаю: "Wie viel, Hosen?" – показую їй пальцями, ніби чік-чік, вкоротити штани, скільки?

В'єтнамка каже: "Zehn Euro".

Десять! Так дорого! Я вже збираюся йти, а вона мені: "Russisch – Ukrainisch?".

Я кажу: "Ukrainisch".

А вона: "Тоді п'ять!".

Так щемно це було, я і її обійняла. Та й заплакала.

Що ще робити, коли люди такі добрі?

Зінаїда Сергіївна, яка колотила коктейлі Молотова

"Я з Запоріжжя. Приїхала з онукою і правнукою. Ми виїхали після того, як почали гатити по Енергодару. 6-го березня 2022-го були вже тут.

Мені 77 років, я інженер-будівельник, але працювала у сфері збуту і постачання. 

Коли мені виповнилося 56, я пішла на пенсію, але не сиділа вдома. Мене тягло до медицини. Закінчила курси, навчилася масажам, перев'язкам, уколам. В мене добре виходило. Дома тоскно! До 76 років працювала доглядальницею! Перший у мене був контужений з Афганістану, лежачий, я його на возик посадила... Любила, як своїх. Своїх на ноги теж підняла. І онука, і онуку.

Онук мій військову службу проходить, строковик. Повинні були демобілізувати, але почалися військові дії – вже третій рік там, я бачила його тільки по вайберу. Спілкуємося кожного ранку й вечора. Він пише хоча б два слова. Дитина, яку я підняла од цицьки і до школи… Серце потерпає… десь у бліндажах, в лісі. Фінансово допомагаю йому, висилаю гроші, посилки. Бо, знаєте, є хлопці, в яких немає батьків, то я відправляю звідси теплі речі, щось смачненьке, ліки…

Виїхати вирішили спонтанно – я нікуди не збиралась. Народилася у Запоріжжі, там мій дім. До того ж нам було чим займатися! У нас ОСББ, я – зампредседателя. 

В мене ключі від кладової і від дворницької були. А у дівчини, сусідки, хлопець у теробороні. То вони тримали у нас каністри, навчили ці коктейлі крутити. Майже цілодобово. Ми чергували, бігом, бігом! А я хлопцям пиріжки пекла. 

Не збиралася їхати, але онука моя, вона парикмахер, пішла хлопців підстригти. Там військові були. І якось моторошно їй стало – стриже їх, а руки трясуться. І один серйозно так каже: "Дєточка, їдь звідси, якщо можеш, бо буде гаряче". Вона йому: "Бабушка не хоче". А він: "У вас немає чоловіка вдома. Ти, донька, бабуся. Якщо у місто зайдуть…"

І ми поїхали.

Ми ж думали на тиждень, ну два… Що взяли?

Онука – інструмент, щоб стригти, і ноутбук. Я – буханку хліба нашого запорізького, кіло горіхів, три шоколадки, водичку і переноску з котом. Правнучка – малюнки і планшет. Вона в мене творча дівчинка.

Поїздка була ще та: 18 людей в одному купе до Львова, а там маршрутка, потім перейшли пішки кордон, а вже звідти до Дрездена.

Дві доби їхали, майже без сну. Взяв нас там німець, знайомий родичів клієнтки моєї онуки. Така хороша людина! Живіть, каже, безкоштовно, поки з документами розбираєтеся, харчі – в холодильнику. Нас такою турботою оточили, ми такі вдячні! Він сам інженер, жив у Лейпцигу, а нам у Дрездені хату залишив. А через півтора місяця ми вже знайшли соціальне житло.

Дрезден – прекрасне місто, але мені було так погано, не передати. Я хотіла тільки додому, ну і нехай бомблять, стіни рідні врятують… 

Але потім минув рік. Я знайшла "Український дім" у Дрездені. Ми пішли до нашого хору "Воля", життя у мене тепер зовсім інше. А як я жду наших зустрічей! У нас тут вся Україна представлена. Сюди ходжу з такою радістю, такі у нас дівчата! Талановиті, розумні. Ми подружилися. 

У нас своя коаліція! Нас шість дівчат. Ми тут про все говоримо. І про політику, і про любов. Всім своє болить, але боліємо разом! Влада (психологиня) дуже нам допомагає, відволікає. Щоб ми менше думали. 

Моя Зіна, яка вирішила залишитися

Я слухала Зіну, яка знайшла в собі мужність поїхати, і думала про свою бабусю Зіну, яка знайшла в собі мужність залишитися в Одесі.

"Я нікуди не поїду", – сказала моя 93-річна Зіна в лютому 2022-го. 

Натомість в Одесу приїхала я. Але у травні 2023-го. Тож бачилися ми з бабусею півтора року тільки по скайпу.

Вона кожного разу просила: "Відправ фото моєї правнучки".

Я роздрукувала цілий альбом, а коли приїхала – виявилося, що вона майже повністю втратила зір.

Другої ночі в Одесі я залишилась у бабусі. "Розкажи мені про німців, про перший день війни, у чому ти була одягнена, що їла, як дізналась?".

"Ми з батьком були на вокзалі, взяли ще мою подругу, мали їхати до піонертабору у Вінниці, а як були на станції Ярошенка, почали бомбити…".

Застосунок у телефоні повідомив: "Повітряна тривога, сховайтеся в укриття!".

Ми лежали в ліжку, під важкою ковдрою, я дивилася на зелену лампу, на годинник з зозулею, на старі фото в рамках і згадувала, як мені тут бувало добре, коли я була малою.

У бабусі завжди були котлети, пиріжки і солодкий чай. Вона була єдиною з моїх дорослих, яка нікуди не поспішала. Ми грали в дурня або дивилися телевізор, а поки вона мила посуд або підлогу, вона завжди щось мила, я діставала з книжкової шафи "Людину, яка сміється" і читала, щоб вона не бачила. Вона чомусь була впевнена, що це занадто жорстока книга.

Берегла мене, а її ніхто тоді не беріг. Ні від смерті батька, який одразу пішов на фронт, ні від тифу, ані від колючо-жовтої зірки відрази і страху, яка була пришита до її одягу.

"Повітряна тривога, повітряна тривога".

Що робити?

Йти "до калідору"? Чи має сенс? Бабусі треба сісти, обпертися об ролятор, встати.

Сказати, що тривога? 

Вона ж глухенька. Ще жодного разу не чула вибухів, дізнавалася з новин або від подружок.

Бачу повідомлення в телеграмі: ракета летить з акваторії Каспійського моря.

Бабуся розповідає далі.

Я слухаю, не ворушуся. Я не знала, що гетто в Мурафі було просто в їхній квартирі, просто замість трьох людей там поселили тридцять.

Відбій тривоги.

Не так вже й страшно було, правда?

Неправда.

"Бабуся, а є таке місце, куди б ти поїхала?" – спитала я перед тим як повертатися з Одеси

Але я знала, що ні. Нікуди вона не поїде звідси.

Бабуся вже чотири роки не виходила з дому.

Боялась, що помре на вулиці й комусь зіпсує день.

І брат мій боявся.

І батьки мої боялися.

А я – ні.

Нафарбувала їй губи червоною помадою, купила візочок і поставила її перед фактом.

– Ми їдемо на кладовище.

Покликала брата і подругу мами, щоб вона відчувала підтримку.

Я знала, що на побачення з дідусем вона поїде попри будь-який страх.

Таксист був дуже балакучим і постійно робив бабусі компліменти.

– Ти, молодець, бабушка, – казав він. – Ще трохи ехать, ти молодець.

Їхали довго.

Від Привоза, де живе бабуся, до Таїровського кладовища (там є еврейська ділянка) – добрих пів години.

Через катаракту вона майже нічого не бачила і тому весь час перепитувала.

– Ми справді тут?

– Ось його могила, – сказав мій брат.

– Залиш нас, – попросила вона.

Безжально палило сонце.

Я одягла бабусі братову кепку.

На цвинтарі нікого не було. Тільки ми й каміння.

Євреї не кладуть квіти на могили.

Квіти в'януть.

Камені – символ вічності.

Поки я шукала для дідуся каміння, вона плакала. Плакала від полегшення, що біль знайшов вихід.

– Іро! – вона заозиралась.

– Води?

– Ні! Моє місце! Моє місце поруч із ним, там ніхто не лежить? Не перекупили?

Місце, звісно, що було вільним.

А я зрозуміла, що бабуся Зіна нікуди не поїде.

Бо тут її місце, і потрібно стежити, щоб його не перекупили.

***

Війна вчить тому,

що будь-який вибір правильний,

як вже зроблений.

Війна вчить тому, 

що смерті все одно, 

яка в тебе поштова адреса.

Листи її завжди приходять невчасно, 

навіть коли на них чекаєш.

Війна вчить тому,

що не так вже це й принципово – 

поїхав ти

(і залишився без дому)

або

залишився

(і поїхали ті, хто був для тебе домом).

Легко

не буде

нікому.

Ірина Фінгерова, для Української правди

 




Схожі новини: