Ольга Південна: «Сорочка»

Федора Яковича виписали з лікарні на третій день. Зробили чергову перев’язку на подекуди порізаних склом ногах і дозволили йти додому. Мовляв, ранки невеликі, вже підгоюються, їх можна доліковувати амбулаторно, а ліжко-місце потрібне пораненим більш серйозно.

Він, на знак згоди з таким вердиктом лікаря, кивав головою, а сам думав про те, що не знає, чи є в нього зараз дім чи ні… І куди йому тепер іти…

В лікарню його доставила «швидка» відразу після того, як ракета рсзв С-300 влучила у їхній багатоквартирний будинок, розташований у центрі міста, неподалік головного проспекту. Рятувальники тоді силоміць витягли його з квартири через балкон і передали медикам. При цьому він пручався, як навіжений.

Спочатку намагався вийти через вхідні двері сходами, яких вже не було, бо сусідній під’їзд зруйнувало повністю, а потім криком доводив лікарям, що з ним все нормально і його нікуди везти не треба. А тим часом домашні спортивні штани, посічені скалками скла, вже геть просочилися кров’ю і скрізь, де мимоволі довелося ступати, залишався характерний слід. Як його тільки й уговкали… Певно вкололи щось таке, що він, врешті-решт, притих і коли обробляли рани на ногах, то вже не пручався і не галасував.

На другий день Федір Якович трохи отямився від пережитого і збагнув, що після вчорашнього обстрілу просто дивом залишився живий. Тож посічені скалками скла ноги – то дрібниці, заживе, як на собаці… Он сусідам пощастило менше. Деякі втратили не тільки житло, а й життя… Багатьох серйозно покалічило… І як тільки оминула його чаша сія? На цій думці він раптом спіткнувся і сам собі здивувався – ти диви, спливли у пам’яті бабусині слова, це з її лексикону.

Що вона там ще казала? Що він народився в «сорочці», і що це добрий знак, який свідчить про те, що Господь оберігатиме його на життєвих шляхах. Почав згадувати пережиті скрутні ситуації. А й справді, з них він завжди виходив якщо й не переможцем, то без вагомих втрат і негативних наслідків. А те, що сталося з ним напередодні, взагалі не підлягає ніяким поясненням з будь-якого боку. Диво, та й годі! Напевне ота «сорочка» таки й врятувала. Не інакше.

Він подумки повернувся у вчорашнє. І то ж треба було саме в ту мить випертися на балкон! Адже зазвичай під час тривоги завжди ховався під захист двох стін. А тут і тривоги наче не було – бахнуло, і все! Вже тут, у лікарні, від компетентних людей дізнався, що сили ППО у таких випадках не встигають вчасно попередити людей про небезпеку, занадто мало для цього часу, бо С-300 летить надзвичайно швидко.

Термін для визначення цієї швидкості спеціалісти називають «махом». І чим їх, отих «махів», більше, тим страшніша ця ракета і перехоплювати, чи, тим паче, збивати її ще не навчилися. На даний момент проти неї немає ніяких засобів боротьби. Усе це й призводить до того, що очевидці спочатку чують вибух, а вже потім сигнал тривоги.

Роздумуючи про все це Федір Якович важко зітхнув і вперше в житті подякував Богу, що особисто для нього все обійшлося благополучно. Чесно кажучи, що і як саме з ним сталося, толком не пам’ятав. Згадав лише, що почув, як десь гучно бахнуло, то й вийшов на балкон подивитися, щоб зорієнтуватися, куди прилетіло цього разу і наскільки далеко від їхнього будинку. А тут бахнуло ще раз і все…

Надвечір балакуча санітарочка мила підлогу у їхній палаті і розказувала йому про нього ж, та про те, що тоді сталося. Звідки знала? Так з новин! Рятувальники, що прибули на місце трагедії, розповідали про чоловіка, якому дивом вдалося вижити, коли рашистська ракета вщент зруйнувала сусідній під’їзд. Виявляється, він тоді був на балконі і вибуховою хвилею його вкинуло назад у квартиру.

Уявляєте? Не вперед, бо тоді з висоти четвертого поверху точно б розбився насмерть, не кудись убік, де б вгатило об стіну і в такому разі поранення були б значними, а назад у власну квартиру! Звісно, від такого «польоту» той знепритомнів. А коли отямився, рятувальники були вже поруч. Радів би, що у такій жахливій ситуації живий лишився, так ні – навідріз відмовлявся покинути аварійне приміщення ще й пручався щосили, коли його звідти евакуювали. Лікарі кажуть, зі знаючим виглядом підкреслила вона, що це в нього так проявився шок і уточнила – посттравматичний шок.

Федір Якович слухав її уважно – так он воно як було! А говірка жіночка не стихала: кажуть, що оцей везунчик десь у нашому відділенні лежить. Я щойно прийшла підмінити товаришку, бо їй конче кудись там треба, так що ще не знаю усіх новин, але що він тут – це точно! Дуже хотілося б на нього подивитися. Не кожному ж так щастить. Певне в «сорочці» народився!

Сусід по ліжку на це усміхнувся: «Так дивіться, поки його не виписали, он в кутку він і лежить. Лікар казав, що травми від скла не глибокі, так що довго не триматимуть». Санітарка йойкнула і повернулася до нього: «Вибачте, що я тут патякаю, але ж…» - вона прикусила губу і ніяково посміхнулася. «Та нічого, нічого, - заспокоїв жінку Федір Якович, - я хоч дізнався, як воно все було, а то геть нічого не пам’ятаю».

Вночі він прокинувся від того, що знову десь гупнуло. Серце в грудях калаталося, а на чолі виступив липкий піт. Глянув на сусідів, від вуличного ліхтаря в палаті було видно, всі вони спали, ніхто не прокинувся. Так гупнуло таки чи ні? Мабуть наснилося… Він довго крутився, аж поки так не збасував усю постіль, що довелося вставати поправляти простирадло. Ледве заснув…

А вранці лікар на обході сказав, що завтра, скоріше за все, його випишуть. Зроблять перев’язку, подивляться, як там все гоїться, і випишуть на амбулаторне лікування, бо нині конче потрібні ліжко-місця. А щодо нічних жахіть зауважив, що отой вибух буде йому снитися ще часто і довго…

Таке, на жаль, ніколи не забувається, бо пережитий жах відклався у підсвідомості. Звісно, перспектива не з приємних, але що ж поробиш. Вся надія на те, що з часом цей спогад притупиться і турбуватиме менше, аж поки і зовсім не зійде нанівець.

І ось тепер Федір Якович сидів навпроти лікаря і покірно кивав головою на всі його поради, обіцяючи таким чином обов’язково їх дотримуватися. Та рани від скалок скла на ногах і зламаний мізинець його, признатися, турбували мало. Чогось був упевнений, що все швидко заживе. Натомість нестерпно хотілося додому, подивитися, що там і як.

Дружина з донькою і двома онуками ще на початку повномасштабного вторгнення русні виїхали в Польщу, зять гарував на фронті, а він лишився приглядати за квартирами. От і приглянув, що ледь живий лишився… Добре, що доньчина квартира в іншому районі міста, аж на Бабурці, і поки що вціліла, так що жити буде де. Бо ж у власну квартиру його, скоріше за все, не пустять. Та й як туди потрапити? Сходовий майданчик зруйновано повністю, вхідні двері відчиняються, по суті, у прірву…

Отож, вийшовши з лікарні, він подався прямісінько у пожежну частину їхнього мікрорайону. В той день чергував зовсім не той наряд рятувальників, що виїжджав на місце трагедії, але й ці хлопці за нього були начуті, щойно назвав номер своєї квартири. Співчували і поглядали з цікавістю. Ще б пак! Колеги ж, напевне, розповідали, як він щосили пручався і порятунку, і евакуації…

Вибачився, що завдав їм скільки клопоту і попросив допомогти потрапити в житло – подивитися що там і як та забрати документи, необхідні речі і ключі, бо треба ж десь сьогодні ночувати. І вже через півгодини Федір Якович на спеціальній машині із люлькою був у дворі дому, де його сім’я прожила більше двадцяти років. Завали вже розібрали, а сусідній під’їзд зяяв проваллям… У квартиру дісталися через балкон, який ледь висів на металевих обтяжках, якими він колись його укріпив. А у сусідів і зверху, і знизу балкони від вибухової хвилі обвалилися.

У квартирі троща від розбитого скла, скалки від якого болісно хрупали під ногами, бруд, безлад і пронизливий протяг, що відтепер явно почувався тут повноправним господарем. Від усього побаченого у Федора Яковича защеміло серце… Але йому і присісти не дали – швиденько-швиденько забирайте потрібне і мерщій назад, бо будинок у аварійному стані, в будь-яку мить може статися обвал, або ще щось, тут довго знаходитися небезпечно.

У доньчиній квартирі спати того вечора він вкладався довго – все було якось не так і незручно… І заснути довго не міг. Думка думку поганяла, аж поки і до «сорочки» не дійшов. Згадав, що коли надумав одружуватися, бабуся дала йому чимало порад, щодо облаштування сімейного життя і сказала, що шлюб його буде вдалим. Отоді й про «сорочку», в якій він народився, розповіла.

Виявляється, новонароджені можуть з’явитися на світ у «сорочці», тобто, в плодовому міхурі, у якому вони знаходилися в утробі матері. Його в народі і називають «сорочкою», яку дає Бог. Справа в тому, що народжені таким чином діти рідко виживали, оскільки під час пологів міхур перекриває доступ кисню дитині і не дає можливості розправити легені, закричати. Тож якщо за таких обставин крихітка таки виживала, то вважалося, що їй допомогли вищі сили і відтепер буде таланити в житті.

Федір Якович нарешті зручно вмостився у ліжку і подумки усміхнувся – от і не вір після цього народним прикметам. Три дні тому він пережив небувале жахіття і був на грані смерті, але йому пощастило народитись в «сорочці» і він не зазнав складних травм.

Дивно, але тієї ночі, не дивлячись на застереження лікаря, злополучний вибух йому теж не наснився. Так що, що не кажіть, а він таки щасливчик!