Не робіть з ветеранів маргіналів: Масі Найєм — про неефективність реабілітації військових в Україні

Чому психологи потрібні військовим не менше, ніж хірурги, та як з’являються соціальні конфлікти між фронтовиками й цивільними, пояснює адвокат та боєць ЗСУ Масі Найєм.

Поки що прихована, але потенційно велика проблема — так можна назвати стан військових, які повертаються після поранень у цивільне життя.

Переважна більшість таких людей — 72% - хвилюються, що після війни держава про них забуде. Це дані проведеного навесні цього року правозахисним центром Принцип разом з громадською організацією Terra U та дослідницькою компанією Gradus Research опитування поранених українських військових. 55% його респондентів турбуються, що не знайдуть роботу після повернення додому, 49% бояться, що не зможуть призвичаїтися до мирного життя, ще 35% — що поранення вплине на ставлення суспільства до них.

Адвокат Масі Найєм, співзасновник центру Принцип, на власному досвіді знає, з чим доводиться стикатися військовим після повернення з фронту. Він пішов захищати Україну ще в 2015-му, через рік був демобілізований, але після початку повномасштабного вторгнення повернувся до війська, в червні 2022-го отримав поранення, втратив око, — і після лікування опинився серед цивільного київського життя.

NV поговорив з Найємом про те, чому реабілітація ветеранів, яку в Україні намагаються впроваджувати з 2014-го, досі не є ефективною, та як в лікарнях рятують життя, але забувають про комплексну підтримку поранених бійців.

У дослідженні центра Принцип 49% респондентів з числа поранених військових, які відчувають страх за своє майбутнє, сказали, що бояться не призвичаїтись до мирного життя. Про що саме йдеться?

— За той час, поки люди воюють, бізнес не стоїть на місці. Повертаючись, військовий, що випав із системи координат своєї роботи, буде менш конкурентноздатним. Розкажу на своєму прикладі: я пішов воювати в березні 2022 року, тобто минуло 18 місяців. Для того, щоб наздогнати якісь зміни в законодавстві, що відбулися в цей період, мені потрібен час. І ринок не буде чекати. Взагалі бізнесу немає сенсу залишати ветерана на тій самій посаді, давати йому ту саму зарплату, які він мав до мобілізації.

Ми бачимо по тенденціях, що й багато хто з військових не хоче повертатися на стару роботу. Більшість з бійців воліють стати володарями власного життя. Після того, як вони пережили якісь страшні речі, їм здається, що відкрити власний бізнес — взагалі не проблема.

В дослідженні йдеться не тільки про трудову реінтеграцію. Одна з причин, чому ветерани бояться повертатись в цивільне життя, — комунікація з людьми, які не воювали, які не розуміють, що пережили військові.

— Дійсно, дистанція між військовими і цивільними зростає і це напряму корелює з кількістю пережитих подій. Можна передбачити, що, скоріш за все, через це будуть якісь соціальні конфлікти. Та й зараз, коли військові приїжджають в міста та бачать повсякденність, вони жаліються на те, що хлопці або дівчата розважаються в той час, як вони воюють. Це нормально, що люди відпочивають, вони мають на це право, але питання в тому, що з’являється оце соціальне напруження.

З чим ще у цивільному житті стикаються ветерани після демобілізації?

— Ще один виклик — психологічна реабілітація. Це стосується не тільки самих бійців, але й членів їхніх родин. Сім'ї потрібно готувати до повернення військових заздалегідь. Чому це важливо? Якщо рідні розумітимуть, які саме психологічні процеси переживає ветеран, то вони будуть більш терплячими, більш стриманими. Без цього є загроза руйнування соціальних зв’язків між військовим і його родиною. І як би цинічно це не звучало, це теж впливатиме на працездатність демобілізованих.

Якщо взяти психологічну, соціальну та трудову реінтеграцію ветеранів, то яку з них найважче реалізувати на практиці і чому?

— Найскладнішими є психологічна та соціальна, які між собою тісно пов’язані. Коли у вас, наприклад, поранена рука, ви її залатали — і все нормально. А коли йдеться про психологічну травму, далеко не всі хлопці можуть її ідентифікувати та визнати наявність такої проблеми. Та навіть коли ти можеш її розпізнати й прийняти інформацію про це, цього буде замало. Так, ти знаєш, що в тебе є проблема, але її немає кому вирішувати: в Україні вкрай недостатньо профільних психологів, також немає державного контролю за якістю надання таких послуг.

Зараз я працюю з психологом, проте все одно не можу впоратися з певними проблемами, і я не знаю, що з цим робити. Додатково читаю якісь профільні книги, але все одно це дуже складно. Розумієте, немає якогось навігатора в цій ситуації, який скаже — роби ось так і так, і тобі можливо стане легше.

Війна в Україні йде вже десятий рік, за цей час в нас точно могли б зробити певний протокол [надання психологічної допомоги військовим і ветеранам]. Принаймні мали зʼявитися профільні клініки психологічної реабілітації. Їх немає, немає в достатній кількості таких установ, щоб надавали якісну допомогу, й щоб будь-який військовий або демобілізований боєць міг їх без проблем знайти.

На практиці часто виходить так, що ветеран починає працювати з психологом, через кілька сеансів розуміє, що фахівець йому не підходить, а значить треба починати все спочатку. А час вже втрачений. Не треба забувати про те, що військові — це виснажені люди. Для них знов і знов знаходити сили, щоб допомогти собі, — реальний виклик.

Ви заговорили про ваш особистий досвід, а які у вас були страхи після поранення?

— Перший страх — незнання. Перші два чи три місяці я не розумів, що відбуватиметься зі мною далі. Якщо ти військовий, який втратив умовно руку чи ногу, ти ніде не знайдеш якоїсь конкретики — чи спишуть тебе з армії, які мають бути подальші дії. Оце незнання дуже напружує, тому що ти не знаєш, за що чіплятися та як взагалі далі жити.

Саме тому ми створили правовий навігатор, який допомагає військовим зорієнтуватись в цьому. Проблема малої інформативності повʼязана не стільки з тим, що інформації немає, а скоріше з тим, що вона дуже різна. Наприклад, різні військові частини або ВЛК по-різному трактують ті чи інші травми. Це, серед іншого, повʼязане з корупцією: коли ти маєш величезні проблеми зі здоров’ям, але тобі пишуть, що ти повністю придатний [до військової служби], то так чи інакше людина починає шукати можливості отримати довідку [про непридатність], і він готовий заплатити за це гроші, якщо йому хтось запропонує.

Наступний страх, що в мене був, — я не знав, як буду жити зі своїм пораненням. І мені цього ніхто не пояснював. Навіть зараз, коли пройшов вже рік і три місяці [на момент проведення інтервʼю], я до кінця не знаю всіх наслідків своєї травми. Наприклад, в мене була контузія при відкритій черепно-мозковій травмі, [лікарі] сказали, що я можу втратити слух — а можу і не втратити. Так само говорили про мій нюх: мовби запахи можуть повернутися десь через пів року. Але, як виявилося, вони вже ніколи не з’являться. І це проблема, тому що тобі ніхто не може до кінця пояснити, які зміни відбулися в твоєму організмі і як з ними жити далі.

Реабілітація в нас теж практично відсутня. Мене з суперважкою травмою просто виписали з лікарні і ніхто не сказав, що далі робити. Якби я особисто не спілкувався з лікарем, який мене врятував, то я б досі не знав, які пігулки та вітаміни приймати, щоб мозкова діяльність залишалась нормальною. І от коли я щось з цього не приймаю, то ходжу знервований, не можу жити якісним життям, але цю інформацію про лікування мені треба було знайти самому, дізнатись якісь нюанси за власною ініціативою, а не тому, що мені хтось просто розповів про це ще в лікарні.

Чим взагалі погана ця історія з військовою медициною — єдиною ціллю медиків є врятувати пораненого. Але цього недостатньо. Мені здається, що було б правильно думати про максимальне відновлення всіх функцій організму людини, зробити все для того, щоб поранений потім зміг самостійно жити своє життя.

Проблема саме в тому, що в Україні недостатньо реабілітаційних центрів і вони не можуть охопити всіх ветеранів? Або це взагалі про неправильний підхід: ви думаєте, що реабілітологи мають бути в кожній лікарні?

— Шлях реабілітації має починатися з першого дня врятованого військового в лікарні. Реабілітолог і психолог повинні відразу пояснювати пацієнту: дивись, тепер в тебе така от ситуація, ти маєш робити це і це, тебе очікує ось це і це. Але таких фахівців в Україні дуже мало.

Коли реабілітація починається тільки через місяці після поранення, то відновити функції організму дуже складно.

Мій командир в результаті поранення втратив можливість говорити. Його мозок треба було знов навчити це робити, і починати цей процес необхідно було відразу. Але що відбувалося? В лікарні не було таких фахівців. Ми змогли знайти лікаря для нього тільки через сім місяців після поранення. І тільки тому, що самостійно займалися цим питанням. Але ж людина, яка не може говорити, збільшує навантаження на державу, вона буде максимально не реінтегрована в суспільство.

В одному з постів ви закликали розробити єдину ветеранську політику в державі. Як можна реалізувати це, на ваш погляд?

— Щоб вибудувати таку комплексну політику, потрібно дуже гарно розібратися в потребах конкретного ветерана. Наприклад, багато військових в нас з сільської місцевості, і повернення туди після демобілізації буде складним, бо зараз там не надаються певні соціальні послуги, там не можна отримати реабілітацію.

Крім цього, зараз військові мають умовні 350 різних статусів. Навіщо це потрібно? От учасник бойових дій — це хто взагалі такий? Зараз хочуть зробити ще новий статус захисника й захисниця. Нам вдалося поки збити цей законопроєкт. В цій же ініціативі пропонується вибудовувати соціальну політику в залежності від того, скільки днів військовий провів в зоні бойових дій. Тобто хочуть розділяти бійців на тих, хто був 10 днів, хто 40, хто 60 і хто 120. Але ж це маячна, військові не вибирали, куди їм їхати та на який час. Як я це бачу: мене забрали від моєї родини, від мого звичного життя, а потім сказали: «Ну, ти не дуже класний ветеран, бо перебував в тилу». Але без надійного тилу в нас не буде крутого фронту. Це несправедливо щодо людей.

Є хлопці, які поїхали на фронт, а на другий день їх поранили. І от ця людина матиме менші соціальні блага, ніж ті, хто провів в зоні бойових дій 120 днів, але не був поранений.

Далеко не всі українські роботодавці готові брати до себе на роботу ветеранів. Чи має держава впливати на це, стимулювати компанії, бізнес окремими пільгами або якось інакше мотивувати?

— Не треба робити з військових маргіналів. Ми не хочемо, щоб до нас відносились як до групи людей з особливими потребами. Але заохочувати бізнес, щоб він готував співробітників до повернення на робочі місця ветеранів, — так, це було б добре. Самі по собі компанії це робити не будуть.

Скажу по своєму бізнесу [юридична компанія Міллер]: основне наше завдання на сьогодні — це виживання. Далеко не перше, про що я зараз думатиму, — як реінтегрувати ветеранів. Кожному бізнесу в Україні в таких умовах суперважко.

Також існує ризик, що якщо держава примушуватиме компанії брати на роботу ветеранів, то вийде така ж історія, як з людьми з інвалідністю [в Україні діють квоти для працевлаштування людей з інвалідністю, а саме 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік; дуже часто люди з інвалідністю числяться на папері, але в реальності не працюють].

Треба з умом підійти до заохочення бізнесу. Наприклад, держава може купувати послуги таких соціально відповідальних підприємств.

Джерела: NV