Засновник і власник "МВ-холдингу" Михайло Кумок: "Ми більше 30 років створювали незалежні медіа не для того, щоб покласти їх під окупантів. І ми їх відновимо"

З початком великої війни медійники в Україні стали мішенню ворога. Російські окупанти ціляться у людей з написом «Press» на жилетах, викрадають і залякують журналістів.

Тиск з боку агресора відчула на собі й сім’я Михайла Кумка, засновника і власника найбільшого у Запорізькій області медіа-холдингу «МВ», в який на початок 2022 року, зокрема, входили газети «МВ: Мелитопольские ведомости – Межрайонный вестник» та «Надежда», сайти mv.org.ua та у партнерстві з власником verge.zp.ua, друкарня, мережа кіосків і магазин шкільних товарів.

Торік у березні в Мелітополі його разом з дружиною, донькою та колегами викрали озброєні окупанти. Спроби схилити до співпраці були марними – холдинг не став їхнім рупором. Згодом пан Михайло написав у соцмережі, що виїхав до Ізраїлю. З НСЖУ він поділився спогадами про «спілкування» з російськими спецслужбами, спостереженнями про ставлення влади й громадян Ізраїлю до війни в Україні та планами на майбутнє.

– Пригадайте 24 лютого, яким запам’ятався цей день?

– Ранок почався з ракетного удару по Мелітополю. Били по військовому аеродрому та радіолокаційній станції. Коли це почалося, я був вдома. До вечора російські танки вже стояли на південному в’їзді у Мелітополь.

24 лютого – це четвер. Ми в середу надрукували останні тиражі. Більше наші люди в друкарні не працювали – її згодом «віджали» окупанти. Мене радує, що жоден з наших співробітників не пішов на колаборацію з ними. Хоча пропонували й наполягали.

– 21 березня вас та колег викрали. Це була ваша перша зустріч з окупантами?

– Буквально на третій-четвертий день окупації вони вломилися в наш офіс. Холдінг складається з трьох частин: офіс, в якому розміщені редакція та адміністративні служби, магазин і мережа кіосків та друкарня за межами міста. Офіс розміщений між мерією та приймальнею Балицького (Євген Балицький – екснардеп, колаборант – ред.).

Ми не були готові до вторгнення в офіс і не вивезли того, що треба. Зокрема, в окупантів опинилися списки, телефони співробітників. Першим зателефонували директору, вона, порадившись зі мною, пішла на зустріч. Це було на початку березня.

21 березня ще функціонував наш внутрішньоредакційний чат, з якого ми дізналися, що ворог забрав двох журналісток, які живуть у селі під Мелітополем. Забрали озброєні окупанти без пред’явлення будь-яких документів, тобто викрали. Випускова редакторка дуже нервувалася, що зрозуміло: вона живе з мамою, сестрою і маленькою племінницею. Я зателефонував їй і кажу: «Женю, за тобою, ймовірно, прийдуть, але розумій: їм найперше потрібен я».

Я це знав напевно. У нас ще довоєнний триповерховий будинок, в парадному лише шість квартир, воно замикається на ключ. Коли вранці сусідка сказала, що, виходячи, бачила дві «зетки» на подвір’ї, я зрозумів: це по мене.

І справді, десь о 9:00, коли на першому поверсі відкрився офіс, дзвінок у двері. По-дурному було не відкривати п’ятьом озброєним. Нас з дружиною майже одразу забрали, через годину – старшу дочку, її тримали шість годин. 

– Куди вас забрали?

– До ФСБ. Їхній офіс був у приміщенні райдержадміністрації. Після короткої розмови ні про що у нас вдома нас відвезли туди. Деяку впевненість під час цих «перемовин» нам надавали ізраїльські паспорти. Дочка – громадянка Ізраїлю з 2000-го року, а ми з дружиною з 2017-го. Тоді це можна було робити без втрати українського громадянства.

Я не приховував і не приховую, що вважаю нелогічним нелояльне відношення України до подвійного громадянства, за винятком російського. Не можна бути громадянином країни-агресорки, країни-бандита й вбивці. Але в цивілізованому світі подвійне громадянство – це не проблема. Бо громадянство – це не пільга, а перш за все зобов’язання.

Під час тодішньої розмови перше, що я зробив, – пред’явив ізраїльський паспорт. Не тому, що у мене українського нема. В Ізраїлі до своїх громадян ставляться з великою повагою, дуже трепетно.

– Що ці люди від вас хотіли?

– Перше питання було досить жорстке: чому на вашому сайті нас називають окупантами, орками і т.д.? Запитую: а як вас називати? – Ми ж прийшли вас звільняти. – Від кого? – Від нацистів і захищати російськомовних. Я їм відповів, що я – російськомовний єврей, а медіа – більше 30 років, вони виходили переважно російською. За цей час особливих проблем не було, хіба з владою, але поки ви не прийшли, нацистів навколо себе не бачив.

Стало очевидно: якщо сайт продовжить роботу, будуть репресії, а ізраїльських паспортів у моїх співробітників немає. Ми з директором порадились та вирішили сайт покласти, щоб не ризикувати їхніми життями.

Також претензії були до дочки. Вона відома в Ізраїлі, про мене тут кажуть: це тато Тані Кумок. Словом, вона – медійне обличчя. Війну, яка застала її в Мелітополі, вона сприйняла як особистий виклик. Вона дуже різка як блогер, і нас швидко (через 6 годин) відпустили ще й тому, що в Ізраїлі піднявся великий гамір.Вони хотіли, щоб дочка змінила активність з блогерства на благодійність – вона займалася і цим.

Більш конкретні пропозиції щодо співпраці були під час «другої серії» розмов. Мені зателефонували з невідомого номера: «Я Андрій Юрійович Чуйков». Відповідаю: я вас не знаю, але здогадуюсь, з якої ви організації, яка тема? Він відповідає: ваша дочка. Кажу: вмієте аргументувати…

Ми зустрілися. Виявилося, що це колишній старший офіцер МВС України, який перейшов на бік агресора – гадаю, через переконання. Він працював у Харківському університеті внутрішніх справ і зараз очолює фейковий університет в Мелітополі.

Він сказав, що для дочки є три варіанти: або вона зосередиться у благодійному фонді, або їдьте на Запоріжжя чи Крим (ще виїзд був), або підвал. Я відповів, що дочка доросла, вирішує сама, але я доведу до її відома.

Далі – щодо співпраці. Обіцянки були різні, але я відповів: ми більше 30 років створювали незалежні медіа не для того, щоб покласти під окупантів. І ми їх відновимо.

– Коли ви вирішили для себе, що треба виїздити з окупації?

– Я для себе вирішив після 21 березня. З дочкою складніше. Вона постйно, багато допомагала в благодійному фонді, який створила хороша людина Валерій Газаєв, стронгмен. У перші тижні чи місяці окупації людям треба було виживати. Бо магазини розграбували, на ринку дорого, пенсію не знімеш, сотенні черги людей стояли на холоді… Таня допомагала цьому фонду залучати фінансування від Ізраїлю та міжнародних донорів. І я думаю, що багатьом це допомогло вижити.

Коли стало очевидним, що справа йде до референдуму, вона погодилася їхати. 8 вересня ми виїхали через Чонгар на Тбілісі, потім – в Ізраїль.

– Окупанти випускали агітки з логотипом «МВ». Що вам про це відомо?

– Це була забавна історія. Перед нашою другою розмовою, після того, як вони влізли в наш офіс, вийшла листівка-підробка з погано відтвореним логотипом нашої газети.

Навіть на у 1991-му, коли ми ще вирізали ножицями колонки, не було видавничих програм і ми все виклеювали – ми це робили значно охайніше. А на те, що вони зробили, – без сліз дивитися не можливо.

Вони хотіли показати, що нібито «МВ» – за «нову владу». Але Мелітополь – місто маленьке, люди все розуміли.

Зараз наш логотип не використовують, але друкарню, на жаль, запустили з допомогою колишніх працівників. Щодо них: повернемося – розберемося. Якщо вони залишаться в Мелітополі.

До речі, десь у квітні був «смачний» наш приліт за 30 м від друкарні. Попали б, я б аплодував. Залізо є залізо, а якби накрили тих, хто пішов на співпрацю, – я б отримав велике задоволення.

Про Ізраїль

– Розкажіть про ваше життя в Ізраїлі. У соцмережі ви писали про плани повернутися до медійної активності.

– Я поки розкачуюсь. Якщо повертатися до активної діяльності, потрібно віддавати собі звіт, що не можна потім здутися. Тобто треба накопичити в собі сили й розуміння того, чим я можу бути корисним.

У мене немає абсолютної впевненості, що саме робити. Щодня роблю тестові публікації в фейсбуці (давньому та новому, який завів вже тут) переважно для ізраїльської аудиторії.

– Як ваше оточення ставиться до війни в Україні?

– У моєму колі друзів «ватних» не може бути в принципі. Серед них переважає співчуття, бажання допомогти Україні і ненависть до путіна.

Є колектив любителів гри в преференс, в який я вписався. Комусь за 80, комусь за 90… Там вихідці з України, з росії, з Білорусі. Є один з іншими поглядами, але коли він відкриває рот, він потім ховає голову в плечі.

– А як тамтешні медіа висвітлюють війну?

– Російськомовні медіа в Ізраїлі досить проукраїнські. Практично всі, хоч їх не дуже багато. Я маю на увазі перш за все сайти. Про медіа на івриті не скажу – не знаю. Але допускаю, що ймовірніше проукраїнські, й офіційна позиція Ізраїлю – підтримка резолюції в ООН за виведення російських військ з України.

СРСР та раша завжди підтримували ворогів Ізраїлю – і палестинських терористів, і Асада в Сирії, і терористів в Лівані, і Іран. Вони фактично воюють російською зброєю. Ізраїльські політики розуміють, що 70% населення – за Україну, а 15 – 20% – за росію, але й вони голосують.

З приводу зброї… В Україні є ізраїльські шпиталь та «гуманітарка», каски та турнікети, але це – дрібниці. А ось американська зброя, я точно знаю, йшла зі складів в Ізраїлі, бо тут перевалочна база американської зброї.

Крім того, ізраїльські громадяни воюють в Україні й гинуть. Це переважно вихідці з України, але вони громадяни Ізраїлю.

Про майбутнє

– Як гадаєте, що чекає на росію та Україну після війни?

– Нас з росією розділила кров. І без усвідомлення і покаяння з їхнього боку нормальних взаємовідносин бути не може. Росія – остання імперія, вона приречена…

Кращі уми Німеччини ще за Гітлера думали, що з цим робити. Тоді ж формувалася сучасна німецька незалежна преса – це був один із елементів денацифікації.

– На вашу думку, життя під окупацією дуже вплине на мелітопольців? Чи вкорениться ворожа пропаганда?

– Важливо розуміти, що після звільнення Мелітополя – а я думаю це близько – роботи буде багато. З міста виїхало більше половини населення, з регіону менше. Залишилися проукраїнські люди, ми з ними спілкуємося. Таких мабуть, сотні або тисячі, але вони в меншості і мовчать – окупаційна влада досить жорстка.

По-перше, залишилися переважно пенсіонери. Вони вже рік дивляться-слухають не українські ЗМІ, а рашистських пропагандонів. По-друге, ті 10 тисяч рублів, які вони нині отримують – це більше, ніж вони отримували в гривні в Україні. Плюс їм за комірне можна не платити або платити менше. По-третє, працюючим штучно підвищили заробітні плати – вище, ніж у Криму.

Треба розуміти, що після звільнення життя тих людей, які зараз проживають на окупованій території, об’єктивно погіршиться. Хочу сподіватися, що в центральної влади, Запорізької військової адміністрації та команди мелітопольських нардепа та мера є думки, що з цим робити. Бо доведеться.

– Чи плануєте повертатися в Україну після деокупації Мелітополя?

– Авжеж! З одного боку, свинством було б не повернутися в Мелітополь і, разом з тими людьми, які в мене вірять, які під мене в значній мірі збиралися, не почати відроджувати наш холдинг і не сприяти відродженню Мелітополя.

З іншого боку, було б хамством повернутися спиною до Ізраїлю, який мене з дружиною прийняв і виплачує допомогу, хоча ми тут ні дня не працювали й податків не платили.

Тобто я громадянин двох держав, ми будемо жити й працювати на дві держави.