Ольга ПІВДЕННА, член НСЖУ: «Донори для «хлопчиків в трусиках». На все свій час»

О десятій ранку на околиці селища, з боку Херсонщини, двічі гупнуло.

Та так, що аж шибки у вікнах задзеленчали. Сергій Іванович від несподіванки здригнувся - не інакше, як наші б’ють. Воно й зрозуміло, наступальна операція з визволення краю вже почалася, ото й стріляють в тил рашистам, щоб знищити якомога більше живої сили, техніки і складів з боєприпасами.

Там, звідки чулися звуки «прильоту», наскільки він пам’ятає, ще за радянських часів були медичні склади. А що нині – хто його знає… Окупанти туди нікого й близько не підпускають.

Сергій Іванович того дня якраз збирався на дачу. Колись вона радувала урожаями. І для себе, і для дітей та онуків тут вони з дружиною, вийшовши на пенсію, вирощували і полуницю, і лохину, і малину, і різноманітну городину. Були й черешні, і сливи, і вишні, і груші та яблука, і виноград.

Усе це в минулому. Бо відтоді, як їх окупували, рашистська влада та їхні прихвостні, місцеві колаборанти, вирішенням проблем жителів особливо не переймалися.

Перший сезон, щоправда, дачники ще так сяк перебули. Воду, хоч і з запізненням, в їхнє садово-городнє товариство таки дали. А нині, після підриву Каховської ГЕС, канал, розташований поруч, стояв порожній.

А ці песиголовці, бодай їм грець, мало того, що скільки людей потопили та іншої біди наробили в Херсонській області, так ще й тут добряче «похазяйнували». Насосні станції попідривали, бетонні плити з пустого русла каналу повитягували на будівництво укріплень, а де в селах були ставки, то там теж греблі підірвали і всеньку воду спустили…

І байдуже, що внаслідок цього загинула риба, повимокали та позамулювались уже засіяні поля та людські городи. І спробуй-но щось скажи, відразу в буцегарню! А звідти один шлях – примусово рити окопи до кривавих мозолів.

І це у кращому випадку. А в гіршому – після катувань прямо на той світ! Скільки вже людей отак в селищі пропало, ніхто не знає…

Він сумно зітхнув, взяв сумку, приготовану звечора, закрив квартиру і вийшов надвір. Для сторонніх недобрих очей начебто нічого підозрілого: ну йде собі чоловік у власних справах до старенької «таврюшечки» на яку, слава богу, ніхто з окупантів не позарився.

Що тут такого? Привітався з сусідками, що сиділи на лавці біля під’їзду, кинув недбало: «Поїду на дачу. Подивлюся, може вже ожина поспіла…»

А про себе подумав: «Яка там ожина? Всі ягоди, які, дякуючи дощам, нав’язалися, вже давним давно зеленими на гілках посохли. Без поливу у їхній зоні ризикованого землеробства на якийсь урожай годі й сподіватися. Хіба що виноград якось вискочить. А бджілок провідати треба».

Сергій Іванович мав два вулики на дачній ділянці. Якщо пощастить, то може вкачає меду, буде онуку на гостинчик.

Крутився біля машини, стурбовано поглядав на небо, начебто переживаючи за погоду, а сам краєм ока спостерігав, що ж діється у зоні «прильоту». Там здіймався величезний стовп чорного диму, але детонації, яка буває, коли влучають у склад зі зброєю, не було…

Повернувшись увечері додому, Сергій Іванович від дружини почув, що внаслідок обстрілу ЗСУ чи то ракетами, чи то дронами, вщент зруйновано будівлі колишніх медичних складів. Кивнув головою: «Я так і подумав».

- Кажуть, - по хвилі додала жінка, - що ніхто не постраждав, але назавтра нинішня влада оголосила в селищі день донора.

- Ага, - злорадно усміхнувся Сергій Іванович, - то там таки були «хлопчики в трусиках»! І багато?

На це дружина зітнула плечима: «Про це не повідомляють».

- Ще б пак! – погодився він. - Вони про це й не скажуть…

- Коли вже йшла від тітки, - продовжувала Віра, - то зустріла Тетяну, яка зараз працює в місцевій адміністрації. Так вона розповіла, що усіх їхніх працівників записали на завтра у донори у примусовому порядку.

І це вже не перший раз! Каже, я вже тиняюся від нескінченної здачі крові, так недовго і захворіти – таке непомірне навантаження на організм.

- А що вона хотіла? – спалахнув гнівом Сергій Іванович, - Хай, падлюка, платить кров’ю за свою зраду!

- Та тихше ти! – замахала на нього дружина. - Не дай бог, хтось почує! Чи тобі закортіло на окопи? Разом з тобою і мене загребуть і хто тоді твою лежачу тітку доглядатиме?

Сергій Іванович враз охолов. А й справді, чого він кип’ятиться? Що він, беззбройний, може зробити? Зараз, щоб вижити, потрібна витримка і обережність.

А «хлопчики в трусиках» і їхні донори, та й усі оці зайди, причетні до окупації, а також їхні нинішні поплічники різного штибу, своє обов’язково отримають…

На все свій час.