Світлана ВЬЮНИЧЕНКО, журналіст слов'янськоі газети «ТВ плюс»: «День визволення: як це було для Слов'янська»

Після Криму Слов'янськ першим в Україні дізнався, що таке окупація. Це було 9 років тому, навесні 2014 року.

Дякуємо ЗСУ, повномасштабне вторгнення не змусило пережити цей жах знову. І день визволення для невеликого міста на Донеччині залишився єдиним - 5 липня 2014 року.

Кожен житель міста, де б він не знаходився тоді й зараз, має про цей день свою окрему історію. Знаю точно, що незабаром така ж історія буде у кожного мелітопольця. А поки що - розповідь звичайної мешканки Слов'янська. Тоді російськомовної, однієї з багатьох, хто залишався в окупації.

«Інка, вони пішли, місто порожнє», - з цими словами близько 7-ї ранку 5 липня 2014 року в будинок до Інни Єрмак влетів її брат Ігор. Жінка з лежачою матір'ю жила у спальному районі. Брат давно вивіз свою сім'ю, а сам залишився охороняти будинок, розташований у центрі.

За спогадами Інни Єрмак, ніч із 4 на 5 липня була дуже «гучною». Їм з матір'ю здавалося, що стріляють з усіх боків. Над центром міста запускалися сигнальні ракети різного кольору. Іноді звуки пострілів і заграва в небі були настільки щільними, що нагадували феєрверк. Але в їхній район снаряди практично не потрапляли.

На світанку все принишкло, чувся тільки гавкіт собак. І це було дивно. На той час люди поступово звикли до обстрілів, навчилися визначати, звідки й куди стріляють. Мешканці, які залишалися у місті, помітили, що стріляють за певним графіком.

Перший обстріл розпочинався десь о п’ятій ранку, потім - після 13.00. А от увечері могло бути по-різному. А тут, після шаленої ночі, несподівано графік зламався: на годиннику було 5.00 – і приголомшлива тиша.

«Спочатку я не могла повірити в те, що місто порожнє. Брат тягнув на вулицю, але мені було страшно. Думала, що бойовики покинули нас не просто так. Напевно, все заміновано, і незабаром місто злетить у повітря», - згадує жінка.

Потім брат все ж таки вмовив сестру прогулятися, і вони вирушили до центру. Блокпости справді виявилися порожніми. У центрі було багато людей і панував хаос.

«Ми підійшли до будівлі СБУ. Сюди відправляли «на підвал», і місцеві завжди оминали будівлю десятою дорогою. Зараз же звідти виходили люди з візками та сумками, навантаженими консервами й цигарками.

Запам'яталися двоє мужиків, які залізною арматурою розбивали величезний шматок мороженого м’яса. Напевно, вони витягли його з холодильника, що працював у будинку. Електрика в місті була відсутня вже більше місяця. Але катівня мала генератори.

«Ми дивилися на все це досить довго, а потім я раптом знову почала боятися, що тут все заміновано, і зараз здетонує», - розповідає мешканка Слов'янська. Інна з братом пішли у бік центральної площі. Біля давно зачиненого торгівельного центру їм довелося побачити кумедну картину.

Народ потрошив магазини. Тягли взуття, одяг, дрібну побутову техніку. На це все із залізним спокоєм дивився міліціонер. Якась жінка навантажила в магазині одягу повний візок товару, поставила його біля правоохоронця, а сама кинулася за новою «порцією».

Коли повернулася, візка вже не було. Його на очах Інни та міліціонера котив незнайомий чоловік субтильної зовнішності. Жінка вискочила з магазину з сумкою якогось накраденого скарбу, побачила пропажу і накинулася на правоохоронця, щоб шукав злодія – адже в нього на очах її пограбували.

«Біля виконкому було багато людей. Обговорювали та засуджували мародерство. Якийсь чоловік запропонував організувати добровільні дружини, щоби хоч якось підтримувати порядок. Мій брат відповів, що згоден і почав формувати список.

Але тут підійшли двоє людей і сказали, що до міста з боку Словкурорту заходить наша армія, – ділиться спогадами Інна Єрмак. - Вони так і сказали: "Наша армія". Люди почали переглядатись, і хтось обережно запитав: «Українська?» У відповідь пролунало – «так», і всі, хто зібрався, полегшено видихнули: «Слава Богу».

Потім ми зустрічали колону військовослужбовців на перехресті вулиць Шевченка та Банківської та плакали. Усі розуміли, що вони несуть у місто мир та надію».