НАТО знову на паузі. Чому Україні так потрібне розширення Альянсу, яке досі гальмує Угорщина

Попри оптимістичні заяви зі Стокгольма та Брюсселя про те, що Угорщина нарешті зняла блокаду зі вступу Швеції до НАТО, реальні зміни виявилися не настільки швидкими.

Шведському міністру закордонних справ довелося навіть скасувати вже призначену поїздку до Вашингтона, бо Будапешт не поспішає завершувати процедуру.

Тепер "відмазкою" Угорщини є те, що вони хочуть дочекатися інаугурації нового президента країни.

І хоча ця затримка знову є штучною та невиправданою (і у цьому тексті ми пояснюємо, чому) – схоже, що вона є останньою. Чекати лишилося ще тиждень, після чого так чи інакше Угорщині доведеться знімати блокаду з розширення НАТО.

Між тим завершення цього процесу чекають не лише шведи. Не менш важливим воно є для Києва – адже вступ Швеції до Альянсу, по-перше, додатково блокує військові потужності Росії, а по-друге, може серйозно вплинути на постачання новітнього озброєння для ЗСУ.

Довгий шлях до НАТО, що чекає і на Україну

До 2022 року посадовці та експерти, що опікуються тематикою НАТО, часом жартували: якщо Швеція подасть заявку про вступ до Альянсу в середу ввечері, то питання може бути лише у тому, чи встигнуть союзники схвалити її вступ вже наступного дня, у четвер, чи все затягнеться аж до п’ятниці.

Бо навіть поза жартами, готовність цієї країни до вступу була максимально можливою.

Відповідність Швеції вимогам щодо демократії – незаперечна, тут шведи є зразком для більшості держав Європи. Збройні сили країни також сумісні з арміями союзників, давно співпрацюють з ними, проводять спільні навчання та злагодження. І єдине, чого, як здавалося, бракувало – це політичної готовності з боку самої Швеції, яка віддавала перевагу тому, щоби лишатися нейтральною "позаблоковою" державою.

Але коли під тиском повномасштабного вторгнення РФ в Україну фіни та шведи також усвідомили, що можуть стикнутися з російською агресією, та вирішили, що настав час для їхнього очікувано стрімкого вступу в Альянс – то стикнулися з реальністю.

Швеція, що подала заявку про вступ до НАТО ще 18 травня 2022 року, досі не завершила цю процедуру, хоча минуло майже два роки.

Угорщина, попри заяви високопосадовців у Будапешті, зволікає з останнім підписом.

Нова затримка стала несподіванкою для Стокгольма.

Як розповідає шведська Dagens Nyheter, міністр закордонних справ Швеції Тобіас Більстрьом був змушений скасувати вже запланований візит до США, на церемонію передачі ратифікаційних грамот.

Ця історія – є підстави для сподівань – має завершитися на початку березня. Трохи далі ми пояснимо, як Будапешт виправдовується за нову затримку.

Але для нас шведський приклад важливий також без прив’язки до деталей. Бо він засвідчує, що після того, як буде знята нині ключова перепона для вступу України в Альянс, пов’язана з російською війною проти України – Київ потенційно може стикнутися з блокадою з боку інших членів НАТО.

Так, як це сталося зі Швецією, яку під надуманими приводами блокували спершу Туреччина, а потім Угорщина.

Він курдів до винищувачів: складна гра Ердогана

На початку травня 2022 року Фінляндія, а за нею Швеція вирішили, що настав час для них ставати членами НАТО. Цьому передували кілька тижнів консультацій з союзниками у штаб-квартирі членами Альянсу, на яких усі погодилися, що цей вступ має бути максимально швидким.

Натхненні цими обіцянками, Гельсінкі та Стокгольм почали офіційну процедуру… і лише після цього на арені з’явився турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган, який оголосив, що він – проти вступу цих країн до блоку. Ця заява, м’яко кажучи, здивувала його фінських та шведських колег, які нагадали туркам, мовляв, "ви ж обіцяли інше!".

Але попри обурення, яке лунало і він потенційних нових членів НАТО, і з Вашингтона, Ердоган не відступив від своїх планів. І щойно у НАТО отримали письмові заявки про вступ Швеції і Фінляндії – Туреччина заблокувала початок офіційних переговорів про розширення.

Яка була мета? Чого хотіла Туреччина?

На це питання є дві дуже різні відповіді – офіційна та правдива.

За офіційною версією, Ердогана обурило те, що "Швеція та Фінляндія підтримують терористичні угруповання, які становлять загрозу безпеці Туреччини". Йдеться про те, що обидві держави традиційно мали дуже ліберальну політику надання притулку, надаючи його, зокрема, багатьом турецьким курдам (а низка курдських організації визнані терористичними і в Туреччині, і за її межами), а також туркам, що є лояльними до гюленістського руху FETO, який є відповідальним за спробу перевороту 2016 року в Туреччині.

Тому турецький лідер висунув вимогу: він розблокує членство, щойно шведи фіни видадуть Туреччині усіх "терористів", кому вони надали притулок раніше.

Вже тоді експерти відзначали головну ваду цієї вимоги – це те, що виконати її абсолютно нереально. Видача біженців, що отримали притулок, суперечить і законодавству європейських держав, і міжнародним конвенціям, і, врешті-решт, цінностям, які для скандинавів не є порожнім словом. А до того ж рішення стосовно притулку в Європі виносить суд, а не політики.

Словом, відразу було відчуття, що за публічними вимогами заховані інші, більш реальні.

Від перших днів Анкара подавала непублічні сигнали: нас цікавлять не тільки й не стільки курди, як питання постачання озброєння. Річ у тім, що після 2019 року, коли турецька армія вторглася до Сирії, чимало держав-членів НАТО, включно зі Швецією, запровадили ембарго на постачання туркам своєї зброї. А Туреччина не має достатньо потужного ОПК, щоб компенсувати це власним виробництвом.

А також від перших днів турки надсилали сигнали про те, що домовлятися про це вони хочуть не тільки зі скандинавськими державами, але і з США, як із фактичним лідером НАТО – але у Штатах після кількох раундів неофіційних консультацій дистанціювалися від цього процесу і сказали, що держави-кандидати мають домовлятися з турками самостійно, напряму.

Утім, єдиним зсувом, про який вдалося домовитися, став вступ до НАТО Фінляндії: Ердоган після довгих вмовлянь союзників пішов на поступки та дав добро на її вступ, і навесні 2023 року Фінляндія стала членом НАТО.

А членство Швеції лишалося підвішеним, не отримуючи від турецької влади ні "так", ні "ні". Кілька проміжних домовленостей та планів дій, які Стокгольм узгоджував з Анкарою і виконував зі свого боку, не дозволили досягти успіху.

Аж доки у гру не увійшли США.

Туреччина після півтора року "танців з бубном" нарешті публічно визнала, що їхні реальні умови для розширення НАТО мають виконувати не шведи, а американці. У грудні Ердоган публічно оголосив, що розблокує вступ Швеції, якщо ембарго на постачання до них зброї знімуть не лише шведи (які це вже давно зробили), а й США та Канада. Ще місяць пішов на узгодження деталей, і у січні домовленість втілили.

Ердоган дав зелене світло шведському вступу, після чого США розблокували постачання туркам F-16, а канадійці також зняли експортну заборону.

От тільки цього виявилося недостатньо, щоби Швеція стала членом Альянсу.

Угорська допомога. Ердогану чи Путіну?

Та якщо позиція Туреччини була цинічною, але послідовною, і принесла Ердогану цілком відчутні бонуси, то те, як діяла Угорщина, можна описати хіба що словом "цирк".

Будапешт став другою столицею, що блокувала розширення Альянсу. Але, на відміну від турків, угорці не висували жодних вимог. Ані публічно, ані неформально.

Спершу в Орбана посилалися на тривалість процедур, відпустки, зайнятість іншими питаннями тощо. Мовляв, ми винесемо на голосування, але потім, "колись". А згодом, коли пояснювати затримку таким чином стало вже безглуздо, угорська влада почала говорити, що чекає від фінів і шведів поступок, як-от зменшення міжнародної критики через порушення прав людини в Угорщині – але конкретних умов не могла сформулювати.

Лунали лише розмиті фрази на кшталт "Угорщина очікує "поваги".

Однак коли Туреччина все ж погодилася дати зелене світло на вступ Фінляндії – то виявилося, що жодної "поваги" не треба, і угорці готові на все, аби не лишатися останньою державою, яка стримує розширення Альянсу. Тож за три дні до турецького голосування парламент Угорщини в екстреному режимі виніс питання на голосування і схвалив вступ Фінляндії до НАТО.

Ця історія найліпше ілюструє, що Орбан не вважає Угорщину міжнародним гравцем.

Це не перебільшення. Угорський лідер і сам неодноразове заявляв, що його держава не має реального голосу на міжнародній арені, вважаючи це нормальним. Але дії у питанні розширення НАТО стали дуже показовими.

І стосовно Фінляндії, і стосовно Швеції Орбан щоразу заявляв, що Угорщина "не буде останньою" у ратифікації. Через це його "вимоги" ніхто не сприймав усерйоз – мовляв, "він вже пообіцяв поступитися, то нащо домовлятися?".

Це – украй нетипова політика, яка свідчить про відсутність суб’єктності держави, тому серед міжнародників домінувала думка, що Орбан просто намагається "здаватися корисним" одночасно й Ердогану, який лишався наодинці у турецькому блокуванні, і Путіну, який цінує будь-яку допомогу у блокуванні розширення НАТО – навіть таку недолугу.

Орбана цей статус невизначеності задовольняв. Аж поки не сталося несподіване.

Турецько-американська домовленість про розблокування вступу Швеції була досягнута дуже швидко і припала на період зимових канікул парламенту Угорщини. Тож втілити свою обіцянку він не зміг, і Угорщина лишилася останньою державою, яка блокує розширення НАТО. Це "розірвало шаблон" і змусило Орбана шукати нову стратегію.

Усі його спроби висунути вимоги на адресу Швеції закінчилися нічим. На запрошення до шведського прем’єра приїхати в Будапешт і домовитися про умови вступу той відповів принизливою відмовою. Одночасно почався тиск з боку США, який точно не входив у плани Орбана. А ратифікувати шведський вступ "просто так" він не хотів, бо це виглядало б недобре для виборців…

Тому в Будапешті знайшли варіант, який дозволив би Орбану відступити без жодних вимог.

Угорський уряд згадав, що у них закінчується термін лізингу та обслуговування шведських винищувачів Gripen, і замовив ще чотири літаки, а також продовжив термін обслуговування наявних. Це – угода, яка Швеції безумовно вигідна (Saab, який виготовляє ці літаки, потерпає від браку замовлень). Угорщина натомість може підняти свої витрати на оборону, що важливо з огляду на очікувану перемогу в США Трампа (а для нього це буде важливим показником для побудови відносин з партнерами). А особисто Орбан отримав плюси, бо зміг задля підписання цієї угоди затягнути прем’єра Швеції у Будапешт.

Інша річ, що і там він отримав ляпас: шведський лідер Ульф Крістерссон публічно сказав, що Швеція, незалежно від ратифікації свого вступу до НАТО, не буде змінювати критичність щодо порушень прав людини в Угорщині, бо тут "позиції сторін розходяться".

Але поза тим, за кілька днів після цієї пресконференції парламент Угорщини дав Швеції зелене світло. Але, як виявилося, не остаточно.

Що з того Україні

Вже у середу 28 лютого міністр закордонних справ Швеції Тобіас Більстрьом мав відвідати Вашингтон, де була запланована церемонія разом з держсекретарем США Ентоні Блінкеном, стверджують шведські ЗМІ.

Але цей візит довелося скасувати.

"Поїздка мала завершити вступ до НАТО, але тепер вона відкладена на майбутнє", – пише шведське видання DN з посиланням на кілька дипломатичних джерел

Річ у тім, що у процесі вступу держави до НАТО завершальним етапом є передача усіх ратифікаційних грамот до депозитарію, роль якого в Альянсі виконують США. Але угорська грамота про ратифікацію так і не надійшла.

Пояснення Будапешта – те, що ухвалений парламентом ратифікаційний закон не підписаний, і тепер треба дочекатися інавгурації президента. До того жодних рухів не буде. Як відомо, у понеділок парламент Угорщини прийняв відставку президентки Каталін Новак через так званий "педофільський скандал". Тоді ж депутати обрали нового президента, Томаша Шуйока (в Угорщині повноваження президента є урізаними, тож його обирають у парламенті). Вступ президента Шуйока на посаду призначений на 5 березня.

Утім, це пояснення затримки з боку Угорщини є штучним та надуманим.

Річ у тім, що і до 5 березня Угорщина не лишається без формального глави держави. На цей період "тимчасовим президентом" країни стає спікер парламенту Ласло Кьовер, і стаття 14 конституції країни дає йому повноваження підписати ратифікаційний закон. Але схоже, що в Будапешті вирішили хоч так покарати Швецію, яка не пішла на жодні поступки Орбану на шляху до вступу до НАТО.

Але у тому, що новий президент зрештою підпише ратифікацію, сумніву немає.

І це відкриє для України дуже важливі перспективи.

Перш за все через те, що розширення НАТО обмежить Росію. Це вже відбулося, завдяки вступу Фінляндії в Альянс. А з приєднанням Швеції Балтійське море перетвориться на "внутрішнє озеро НАТО". Зокрема, надважливе стратегічне значення має шведський острів Готланд по центру Балтики, який стає, по суті, місцем розташування військових НАТО.

Тепер, якщо РФ кине виклик НАТО, першим "нейтралізують" Калінінград, влучно описав зміни у регіоні литовський дипломат Лінас Лінкявічюс.

Але це – не єдині зміни, на які розраховує Україна.

В очікуванні вступу Швеції, зокрема, перебувають Повітряні сили ЗСУ.

Так, командувач ПС Микола Олещук вже заявляв, що, попри очікувані Києвом винищувачі F-16, Україна розраховує також на інший тип літаків. І другим пріоритетом після F-16 є шведські багатоцільові Gripen, які не поступаються їм за характеристиками і є придатними для використання на наших злітно-посадкових смугах.

Понад те, неодноразово доводилося чути, що Швеція всерйоз розглядає можливість передати Україні частину своїх "гріпенів" (зараз на озброєнні шведських ПС – понад 70 робочих літаків). Але ця можливість була закрита на той період, поки Швеція не була членом НАТО.

І так само шведи більш вимогливо ставилися до іншого озброєння на своїх складах у період, поки вони не перебували під "парасолькою НАТО".

Тепер, з розширенням Альянсу, ЗСУ мають підстави розраховувати на нову хвилю оборонної підтримки Швеції.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"