Урок від гетьмана-аристократа

Переглядів: 473

21 грудня 2023 11:21

Урок від гетьмана-аристократа фото

Днями випало дискутувати про історичну справедливість з молодим чоловіком, що має себе за свідомого українця. Запитую: «У вашому місті є вулиця Петлюри, а чому нема вулиці Скоропадського?» Відповідь шокувала: «А хто такий Скоропадський?»

На жаль, в Україні досі не налагоджено системне вивчення історії. Тому політично заангажовані люди не знають багатьох видатних особистостей. Тим часом правління Павла Скоропадського дало важливий урок, актуалізований нині. Бо зовнішній ворог не змінився. Як і внутрішня загроза знищити єдність на догоду чийомусь ображеному себелюбству.

1896 рік, Москва, коронація царя Миколи ІІ. Один з очевидців захоплено описав почесну варту кавалергардів, поміж яких виділялися «поручник барон Маннергейм – майбутній фельдмаршал Фінляндії, і корнет Скоропадський – майбутній гетьман України». Чому згодом одному з них вдалося відстояти незалежність своєї держави, а іншому ні? Єдність, панове, єдність!

Перша світова війна, 1917 рік. Пошарпана російська армія розвалюється. Корінний етнос Московії виявився непридатним для важких боїв. Число дезертирів та ухилянтів перевалило за мільйон. А ті, що на фронті, не виявляли бажання воювати й потрапили під вплив більшовицької агітації. Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корнілов, нащадок козаків, вирішує зробити ставку на прославлений у віках своєю звитяжністю народ. Наслідком стала українізація 34-го армійського корпусу. Очолював його на той час уже генерал-лейтенант Павло Скоропадський, що походив з козацького роду, який сягає корінням у першу половину XVII століття.

Це військове з’єднання (60.000 особового складу) невдовзі стало 1-м Українським корпусом. Після жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді Павло Скоропадський прибув до Києва доповідати про готовність підпорядкуватися Центральній Раді. Генерала прийняв голова уряду Української Народної Республіки Володимир Винниченко. Але скоріше для того, аби висловити партійне ставлення до класового антагонізму. Мовляв, усі ви, аристократи, не розумієте, що при соціалізмі не буде воєн, а отже й необхідності в арміях.

Та потреба у послугах генерала виникла ледь не одразу. Колишній 2-й гвардійський корпус на чолі з більшовичкою Євгенією Бош рушив із заходу на Київ захоплювати владу. Та під Вінницею війська Скоропадського порівняно легко роззброїли «червоних». Це ще більше насторожило уряд Центральної Ради, який бачив загрозу в зростанні популярності аристократа й великого землевласника. Як наслідок, почалися труднощі із забезпеченням 1-го Українського корпусу, з’явилися агітатори, що підбурювали «проти панів за простий народ». Так потужне військове з’єднання почало занепадати. І розчарований Скоропадський подав у відставку.

Початок 1918 року. Керівні органи й війська УНР покидають Київ під натиском банд Муравйова. Сили цих контрольованих російським раднаркомом підрозділів історики оцінюють у 7000 вояків. Це не мало б становити проблем для 1-го Українського корпусу. Але той дислокувався вздовж залізниць від Білої Церкви до Вінниці й не отримував інформації з Києва. Коли ж до столиці, щоб усе з’ясувати, відправився новий командувач генерал Яків Гандзюк, його схопити та розстріляли міравйовці. Сам Павло Скоропадський зумів перебути більшовицьку окупацію у київському підпіллі.

У березні 1918 року за Брестською угодою німецькі та австро-угорські війська зайняли Україну. З ними до Києва повернулася влада УНР й продовжила політику соціалізації. Це викликало внутрішній спротив. Авторитет Центральної Ради занепадав. Павло Скоропадський став до неї в опозицію, заснував політичну організацію військовиків і землевласників, залучив до співпраці низку інших партій. Врешті 29 квітня 1918 року Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив його Гетьманом України.

Як тоді, так і донині дехто називає це державним переворотом. Не критикуючи такого трактування, зауважу, що Центральну Раду розігнали німці. Але не встановили окупаційного режиму, бо наслідком з’їзду стало проголошення Української Держави на чолі з Гетьманом.

Марксисти твердять, що державотворчою силою є народні маси. А практика свідчить, що найбільшу здатність до державного будівництва мають родовиті аристократи. Це еліта, що формується поколіннями, має нагромаджений ними досвід, високий рівень освіти, а головне – готовність жертвувати особистими амбіціями заради загальних інтересів.

Ось короткий перелік досягнень гетьманського уряду. У державі відновили право приватної власності. Почали встановлювати перші дипломатичні зв'язки. Налагодили контакти з Кубанню, Кримом і Доном,  йшлося навіть про можливість їх входження на федеративних засадах до складу України. Створені Українська Академія Наук, Національний архів, Національна бібліотека, кілька музеїв, Український театр драми та опери, відкрито українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському, півтори сотні українських гімназій. Накладом у кілька мільйонів надруковано українські підручники. Вдалося успішно запровадити грошовий обіг, сформувати державний бюджет, відродити залізничний рух.

А ще почалася розбудова Збройних Сил: організовано Генеральний штаб і його академію, відновлено українське козацтво, створено Сердюцьку дивізію. При цьому існувала офіційна вимога до громадян, які вирішили присвятити себе службі у війську – безумовна відданість ідеї незалежної України. І все це попри потужний спротив німецького командування.

Тепер про Симона Петлюру. Цей активний діяч УНР в часи гетьманату був заарештований, але згодом випущений на волю. І там разом з однодумцями почав готувати повстання. Провідні функціонери соціалістичних партій обрали Директорію. Парадоксально, але таким чином українці стали до боротьби проти Української держави. Що цікаво, повалення влади гетьмана підтримали представники компартії більшовиків України та проросійські сили.

Кінець 1918 року приніс розпад Австро-Угорської імперії та  революцію в Німеччині. Їх війська вийшли з України так і не давши створити нам боєздатних збройних сил. 14 грудня, аби уникнути кровопролиття між українцями, гетьман Скоропадський зрікся влади і обрав долю політичного емігранта. Через 5 днів до Києва урочисто прибула Директорія, щоб через місяць з лишком віддати його більшовикам. Згодом опинився на еміграції й Симон Петлюра. Перед тим він встиг побувати головою Директорії й головним отаманом військ УНР. Нині мейнстрімом є вважати Петлюру національним героєм, називати на його честь вулиці, схвалювати боротьбу проти Скоропадського замість об’єднання з ним для відсічі російським окупантами. Правда, місцями чуються докори за розстріл полковника Петра Болбочана, а особі якого Петлюра побачив суперника. А от про єврейські погроми не згадують взагалі.

У чому ж урок? Прийнято вважати, що аналогії кульгають на обидві ноги. Тому не варто називати аристократом Володимира Зеленського. Хоча б тому, що в СРСР не було аристократії. Та закони суспільного буття не здатне скасувати жодне пролітбюро. Еліти відроджуються впродовж кількох поколінь. Британці твердять, що джентльмен повинен мати три дипломи про вищу освіту – свій, батька і діда. Шостий президент України є першим, хто відповідає такому критерію.

На Скоропадського ж він подібний іншим. Як і колись гетьман-аристократ, Зеленський зазнає агресивного тиску з боку тих, хто вже п’ятий рік не може пробачити йому перемоги на виборах. І у своїй деструктивній ненависті вони діють за одно з Москвою. Роздираючи на догоду їй нашу спільноту, підриваючи готовність західних демократій надавати Україні допомогу.

У хорі хейту чується і саркастичне прізвисько «Боневтік». А ви хотіли інакше, панове реваншисти? І що б тоді було? Відповідаю – повторення пройденого. Чийсь тріумфальний в’їзд на Банкову з наступною швидкою втечею. Бо коли за кордоном з’являються українські політичні емігранти, у самій Україні починають господарювати московські окупанти.

Станіслав Камінський




Схожі новини: