Навіть на розстріл виводили: мелітопольці згадували про життя в окупованому місті та розповідали, як живуть, виїхавши з нього

Переглядів: 384

29 листопада 2023 16:30

Навіть на розстріл виводили: мелітопольці згадували про життя в окупованому місті та розповідали, як живуть, виїхавши з нього фото

Редакція сайту “Місцеві вісті” провела круглий стіл на тему:”Як живуть мелітопольці, які виїхали з окупованого міста і чи збираються вони повертатися після його деокупації?”.

Частина учасників доєдналася до нього дистанційно, оскільки перебуває за кордоном України.

Усі розповідали про своє життя під час окупації міста російськими військовими, після від'їзду на вільну від рашистів територію, а також ділилися планами, що будуть робити після звільнення Мелітополя від окупантів.

Анатолій Блоха

Мелітополь – Якимівка – Кубань – Тбілісі – Турція – Болгарія – Румунія – Буковина – Київ – Запоріжжя.

Першу половину трудової діяльності Анатолій Блоха працював у органах внутрішніх справ і завершив її на посту голови Мелітопольського відділу міліції. А потім повернувся до витоків, до землі, і став успішним фермером. Завжди виявляв політичну активність: був депутатом Мелітопольської міської та Якимівської районної рад, зараз депутат Запорізької обласної ради.

- Рашистська навала застала нашу родину вдома. Майже відразу окупанти забрали мене; вважаю, хотіли зробити колаборантом, а заодно «віджати» мій аграрний бізнес. Працювали жорстко, навіть на розстріл виводили. Кажуть: «Рий собі могилу!». Я відмовився, так один з них мені прикладом майже половину зубів вибив.

Як вони нас випустили – не знаю, справжнє диво. Тим більше, що виїжджали ми аж п’ятьма авто: п’ятеро дорослих, двоє дітей та наш пес – французький бульдог. Їхали через Чонгар, Керченський міст, Кубань, Північну Осетію. У Грузії затрималися: приймали чудово, але не Україна...

І знову дорога: Батумі – Туреччина – Болгарія – Румунія і – нарешті! – Україна. У Чернівецькій області я готовий був землю цілувати. Далі – Київ і Запоріжжя.

Зараз живу на два ці міста і працюю консультантом Якимівської військово-цивільної адміністрації. І з нетерпінням чекаю визволення Мелітопольщини і повернення. Є що робити – і з колаборантами (якщо хтось з них не втече разом з окупантами), і для Мелітополя, і для Якимівни, і для відродження власного бізнесу…

Микола Данченко

Мелітополь – Париж.

Микола Данченко все життя пропрацював у МІМСГу – ТДАТУ. Суспільно активний: був депутатом Мелітопольської міської ради, одним з перших містян у серпні 1991-го вийшов на вулицю і викривав ДКЧП – спокійно, ніби лекцію студентам читав.

Його донька давно мешкає у Парижі і вони з дружиною щорічно відвідують її родину. Так було навіть за часів ковіду, так сталося і у 2022-му.

- Звістку про рашистську навалу ми зустріли у доньки в Парижі. Несподіванкою для мене це не було, все йшло до великої війни. Хіба що дату неможливо було вгадати.

Коли з України поїхали релоканти, у тому числі до Франції, ми з дружиною оформили собі статус біженців: краще отримувати допомогу від заможної країни Євросоюзу, ніж сидіти на шиї в доньки та її родини.

Продовжуємо дистанційно викладати в ТДАТУ, з часів ковіда ми до цього вже звикли. І чекаємо визволення Мелітополя, щоб відразу повернутися.

Розумію, це буде не завтра, особливо після вдалої акції путлєра на Близькому Сході – адже зараз увага світу прикута вже не тільки до України, а й до Ізраїля. Але вважаю, що повернутися до Мелітополя у 2024-му – це абсолютно реально.

То ж до зустрічі з «МВ» в українському Мелітополі!

Віталій Гадомський

Мелітополь – Чонгар – Кубань – Тбілісі - Батумі – Турція – Болгарія – Румунія – Буковина – Дрогобич.

Лікар-офтальмолог, завідуючий відділенням офтальмології, голова Мелітопольського відділу охорони здоров”я.

- Війна застала нас в Мелітополі, який був захоплений путлєрівцями вже 25 лютого 2022 року. Чекали кілька місяців, а коли стало ясно, що окупація надовго, зібралися у дорогу. Переїзд здійснили у квітні, їхали «бусіком» всією родиною – ми з дружиною і троє наших дітей.

Чонгар – Кубань – Тбілісі – Батумі. Тут був мій колега з Мелітополя Мераб Гахарія з родиною. Зустрічали як рідних, все було добре, але не Україна. Поверталися у серпні 2023-го через Турцію – Болгарію – Румунію, зупинилися у Дрогобичі.

Зараз продовжую виконувати обов’язки керівника мелітопольського міського відділу охорони здоров“я і з нетерпінням чекаю повернення до рідного міста.

Родина, як і завжди, буде зі мною.

Михайло Кумок

Мелітополь – Чонгар – Кубань – Верхній Ларс - Тбілісі – Тель Авів – Нагарія.

Керуючий власник та голова ради директорів медіа-холдінгу «МВ».

Я історик за фахом і медійник останні 33 роки. В Мелітополі створив та очолив медіа-холдінг «МВ», після шестидесяти років відійшов від практичних справ і планував вже не працювати, але…

Вторгнення 24 лютого минулого року було для нас шоком – як і для більшості громадян України. Ми з дружиною і старшою донькою (вона громадянка Ізраїля з 2000 року, війна застала її в Мелітополі) брали участь в усіх українських мітингах та ходах, а йшли вони десь десять-одинадцять днів.

Коли окупанти оговталися і розігнали нас, працювали у благодійному фонді Газаєва. А коли стало очевидно, що все йде до референдуму, вирішили їхати. Маршрут – через Чонгар, бо дорога на Запоріжжя вже була закрита.

Їхали з дружиною та старшою донькою, віз нас мелітополець (дуже порядний хлопець, зайвого не взяв) на авто з українськими номерами. Цікава і трохи кумедна зустріч сталася у Південній Осетії.

Підходять до нашої машини двоє, на вигляд – бомжики, дивляться на номери і запитують: «Ви з України?» - «Так». Продовжують: «Може, з Маріуполя?» - «Ні, поруч, з Мелітополя». Вони і споминають: «Ох, нам там і «вломили звіздюлєй», ледве ноги унесли!».

Далі – Верхній Ларс і перші ковтки повітря свободи. Тиждень у Тбілісі, далі – Тель Авів (тут мешкають обидві доньки), Пєтах Тіква (тиждень в чоловіка старшої) і, нарешті, Нагарія. ЇЇ обирали свідомо, це невеличке місто на кшталт Криму. Тут і живемо.

Десь півроку приходив до тями, брав участь в українських акціях в Тель Авіві, щотижня виходив на українські пікети в Нагарії. До речі, вони йшли поруч з пікетами проти Нетаньяху, я також не підтримую Бібі та його «бригаду». То ж пояснював ізраїльтянам: ми в Україні також за демократію, а Бібі – той же путлєр.

Далі прийшов час медійної активності. Сперше – Фейсбук (навіть зробив новий профіль для ізраїльської авдиторії, потім відновили наш сайт mv.org.ua (він двадцять років був російськомовним, а став українським). Зараз започаткував новий сайт, теж «МВ», але багатомовний - morning-voice.com.

Зараз в Ізраїля війна, 7 жовтня був шок для всієї держави. ХАМАС дуже помилився, тепер він буде знищений, причому фізично. На жаль, ця війна відволікає суспільну думку та ресурси цивілізованого світу від допомоги Україні.

Безумовно, чекаю звільнення Мелітополя і готуюся для повернення. Пишаюся тим, що серед співробітників «МВ-холдінгу» колаборантів не було. То ж будемо відновлюватися!

Микола Мединський

Мелітополь – Чонгар – Брянськ – Бєларусь – Литва – Польща – Німеччина – Дюссельдорф – Единбург.

Микола справжній мелітополець: був підприємцем ще за радянських часів, а при Україні розвернувся на повну: його цех з напилення був серед найкращих в регіоні.

«В окупації я пробув аж до жовтня. Спеціально для дороги придбав стареньку «Таврію» і планував виїхати восьмого, але в путлєрівців виявилися проблеми з Керченським мостом. То ж виїхав в середині жовтня.

Маршрут був неблизький: Чонгар – Брянськ – Бєларусь – Литва – Польща – Німеччина і, нарешті, Дюссельдорф, де мешкає моя донька. Якийсь час прожив тут, потім перелетів до Единбурга. Тут вивчаю англійську, навіть до коледжу записався.

Тут виявилися давні проблеми із спиною. Пробував лікуватися – не допомогло. Прийшлося повернутися до доньки в Дюссельдорф, німецька медицина виявилася більш ефективною, ніж шотландська.

Зараз знов у Единбурзі, вчуся і готуюся до повернення в Мелітополь після його звільнення. Є з ким поспілкуватися, якщо вони не збіжать разом з окупантами. Та й виробництво відроджувати треба.

Все буде добре. Сподіваюся, вже наступного літа.

Наталія та Олег Чеботарь

Костянтинівка – Мелітополь – сіра зона – Запоріжжя – Львів – Польща – Тель Авів – Акко – Польща – Львів – Запоріжжя.

Обидва за фахом юристи, Наталія відомий в Мелітополі адвокат, Олег працював в декількох комунальних підприємствах.

«Після рашистського вторгнення ми приймали участь майже в усіх українських мітингах та ходах. Восени через сіру зону, Україну та Польщу виїхали до дітей в Ізраїль. Тут було нелегко: українських пенсій вистачало не надовго, а «сидіти на шиї» в доньки не хотіли. Допомагали молодим з онукою», - розповідає мешканка Мелітополя.

Наталія влаштувалася «менеджером з клінінгу»))) на завод, Олег – в охоронну фірму.

Дуже хотілося додому і в листопаді таки повернулися тим же шляхом, яким виїжджали. Зараз мешкають в Запоріжжі і працюють в сільських радах: Олег  - в Костянтинівській, Наталія – в Олександрівській. певнені у звільненні Мелітополя і своєму поверненні до рідної оселі і до праці.

Підготували Ірина ЗАПОРІЗЬКА та Михайло КУМОК

***

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Відбудуємо Мелітопольську громаду разом», який підтриманий грантом Української Асоціації Медіа Бізнесу.




Схожі новини: