Військові в публічному просторі змінюють порядок денний

Чи є пояснення непривітному ставленню до учасників бойових дій на різних, як бачимо, публічних майданчиках?

Скандал на форумі молодих бізнесменів, який виник через прохання організаторів до волонтерів патронатної служби Азову «сховатися десь у кутку», не перший приклад неприйнятного ставлення до військових в досить умовному тилу воюючої країни. Упродовж кількох днів після того інцидент встигли прокоментувати десятки небайдужих, серед яких чимало публічних людей. Засновник Young Business Club Андрій Остапчук вибачився перед військовими Азову особисто і усіма, чиї почуття зачепила ця ситуація. Навзаєм юристка Лариса Денисенко пояснила, що з цим вибаченням не так, наголосивши: пояснення представників форуму звучать і як «пиха, страх». Проте ані вона, ані більшість справедливо обурених не пояснили природи цього страху.

Так само мало, хто готовий визнати: подібний конфлікт цивільних із військовими не перший. Причому озиратися треба не на Україну після 24 лютого 2022-го, коли почалося масштабне російське вторгнення, а ще далі. І не згадувати випадки, коли людей у формі виганяли з кафе, ресторанів чи залізничних вагонів, бо їхня присутність дратує інших відвідувачів. А, наприклад, цілком собі культурно-мистецький Книжковий Арсенал зразка 2019 року.

Тоді виник чи не перший публічний конфлікт на питомо інтелектуальній території. Нагадаю коротко: двоє видавців, які спеціалізуються на виданні книжок ветеранів, у березні 2019 року, напередодні - до речі, останнього спокійного перед ковідом та гарячою фазою війни, — Книжкового Арсеналу, заявили — їм уже не вперше відмовляють в участі. Реакція директорки Мистецького Арсеналу Олесі Островської-Лютої була оперативною, і організатори заявили про надання ветеранським виданням окремої площі поза межами будівлі. Таку сепарацію пояснили правилами безпеки, а сам скандал — неправильним підходом до комунікації. Визнання помилок та проведення роботи над помилками не зняло питання, яке стало наріжним каменем: ветеранів хоч як, а вивели за основну територію, в окремий намет.

Я і далі притримуюся думки, що не всі ветерани пишуть однаково добре. Проте це зовсім не означає, що писати ветерани не повинні. А всякий, хто вважає такі видання потрібними, має повне право їх видавати. Натомість обмежувати можливості для популяризації таких видань — щонайменше неправильно. Зрештою, далеко не всі цивільні творять не те, щоб посередні, а й загалом прийнятні для читання тексти.

Тут мова про рівні права й можливості. Територія фестивалю — вільний простір для всіх. І відмовити, посилаючись на безпекові питання, можна будь — якому видавцеві. Незалежно від того, видає він книжки ветеранів чи ні.

Зрештою, цьогорічний Арсенал так і вчинив — відмовив усім видавцям, бо війна й небезпека. Але на KyivBookFest, який видавці негласно проголосили відповіддю негостинному Арсеналу, знайшлося місце і книжкам ветеранів, й самим ветеранам, авторам і гостям-книголюбам. Паніки поява людей у пікселі не викликала ні в кого ні разу. Зате поваги — скільки завгодно.

Все ж таки, чи є пояснення непривітному ставленню до учасників бойових дій на різних, як бачимо, публічних майданчиках? Є, хай не буквальне, не пряме. Воно — в чисельних рекомендаціях різних психологів, як нам тут, у тилу, де не так часто стріляють та бомблять, треба спілкуватися з ветеранами. Також у інтерв`ю самих ветеранів, де проривається гіркота: мовляв, замість нормального ставлення, як до таких самих громадян, їх намагаються обходити, мов заразних, чи бодай відводять очі. Подібні прояви мають місце. Але мотивуються двома протилежними полюсами.

Перший — сором: ось людина воює чи відвоювала, вона герой і варта поваги, тільки ж я не воював, і причини не важливі. Просто соромно перед незнайомцем. Притлумлене бажання вибачитися, що сам живий та неушкоджений.

Другий полюс — полюс страху, породженого невпевненістю в собі й впертим небажанням визнати нову не для себе, а для країни реальність. Про що б ви не говорили, що б не робили, які б плани не озвучували, поява в полі зору ветерана війни негайно все множить на нуль. Точніше, не зовсім множить — просто вимагає розуміння нового порядку денного. Не лише усвідомити нарешті, що війна триває, Бог знає, коли й чим завершиться, і на цю обставину доведеться зважати. Але й чітко зрозуміти: десятки тисяч ветеранів будуть впливати на плани й розрахунки, хочеться того чи ні. З ними не доведеться — треба рахуватися, на їхні потреби слід зважати, ці потреби необхідно поважати. Навіть якщо якогось конкретного учасника бойових дій ви ніколи раніше не знали й зараз не побачите — він уже є.

І найважливіше: ветерани не взялися нізвідки. Їхня кількість просто разюче збільшувалася порівняно з 2014−2021 роками. Проте якщо тоді якось так можна було спробувати пропетляти й не надто зважати на них, віднині й надалі порядок денний щодо ветеранів є і буде інакшим. Його вже міняють люди в пікселі, навіть мовчазною присутністю створюючи в певних групах цивільних дискомфорт. Так, зрозумілий. Ні, неприйнятний.

Андрій Кокотюха

Письменник, кіносценарист

Джерело: NV