По життю крізь радощі та негаразди
Едельвейси в подарунок
У 1945 році зернорадгосп у с. Новоукраїнка Новомиколаївського району за ініціативи самого маршала Семена Будьонного було реорганізовано у конезавод № 86. Корінні жителі Федір Мусійович та Мотрона Кирилівна Писанки сприйняли це рішення схвально. Ще кровоточили душевні рани після війни, яка ніколи для них не скінчиться у журбі за старшим сином Софроном, який зустрів війну захисником Брестської фортеці та й залишився там «вічним вартовим».
Молодший Альоша тим часом підростав, і після звільнення їхнього села від фашистів, невдовзі вже поряд із старшими за віком піхотинцями гнав фашиста на захід. Тяжке поранення під Мелітополем змушує Альошу лікуватись у шпиталі. Наздогнав фронт після шпиталю у Кіровограді. Зі своєю частиною дійшов до Ельби. Після другого поранення був зарахований до підрозділу «СМЕРШ» («Смерть шпигунам». – Ред.), в якому служив ще два роки…
Повернувшись додому, Олексій став помічником коваля – одноокого віртуоза Іларіона Сачко. Незважаючи на важку роботу в кузні, Олексій знаходив час для домашньої роботи, щоб якнайбільше звільнити від неї дружину Варвару, яка працювала вчителем початкових класів. Сама Варвара з Чернігівщини, дочка Григорія Зайця, який був репресований і висланий на Колиму, звідки так і не повернувся. Та біда вкоротила мамі Фросині віку, і Варвара, як старша в родині, взяла на себе відповідальність і опіку за молодшою сестрою Параскою та братом Іваном. Сестра з чоловіком і двома доньками з часом переїхали в хату поряд з Олексієм і Варварою, у яких підростали свої синочки – Миколка і Толик…
Вже в більш-менш налагоджене життя втрутилась трагічна випадковість. Відлига зимової пори спричинила утворення «мерзляка» на поверхні скирти. Коли Параска набирала корівці корму, крижані бурульки зі сніговою шапкою впали на неї та смертельно поранили. Відчай, який охопив її чоловіка, змусив його покинути домівку і дівчаток. Олексій і Варвара без вагань забрали Оленку і Таню до себе. Всіх поставили на ноги, дали освіту.
Овдовілий Олексій Федорович Писанко радіє успіхам своїх дітей, щасливий тим, що його пам’ятають. Найбільш опікується ним син Анатолій зі своєю родиною, бо живе найближче – в Новомиколаївці.
Старшого – Миколу – доля завела до Гуляйпілля в с. Малинівку, та не самого, а з Галиною, яку він зустрів в Новомиколаївці і якій колись зі служби в армії вислав засушені едельвейси…
Шрами від клятої війни
Катерина Лук’янівна – мати Галини – була сиротою, до школи не ходила й дня, та Бог дав їй життєвого такту і мудрості. Чорнооку красуню Катю взяв за дружину сильний, умілий Олексій Парфененко. Молодий механізатор був однаково закоханий в свою роботу й родину, в якій ще до війни лунав сміх трьох діточок – Лесика, Людочки й Льоні. Мобілізації з початком війни він не підлягав через «броню» на окремих працівників МТС, яких повинні були евакуювати в східні райони СРСР. Але не встигли. І Парфененки опинилися на окупованій території. В перші ешелони з молоддю на примусові роботи в Німеччину забрали і Олексія Парфененка. Два німецькі солдати увірвалися до їхньої хати, заламали йому руки. Він лише на мить вирвався і встиг схопити шкарпетку Людочки, яка в неволі стала єдиною ниточкою, що єднала його з родиною…
Після повернення з остарбайтерів Олексій довгі роки працював бригадиром тракторної бригади, що була на відстані від села. Додому приходив рідко, а щоб якось збільшити свою участь у житті родини, біля будівлі тракторної бригади доглядав айстри та приносив дітям на 1 вересня.
Катерина працювала в польовій бригаді і все домашнє господарство вела сама, а діти їй допомагали. Це давало їй змогу співати в хорі Новомиколаївського будинку культури…
Щасливий плин часу родини Парфененків потрясло відлуння війни – в 1951 році на міні підірвався старший син Льоня. На небесах його, мабуть, зустрічав Лесик, якого ще до війни забрала хвороба.
Втрати ще більше згуртували родину. І вже коли батьків немає поруч, брати і сестри Парфененки щиро шанують пам’ять тих, хто пішов у вічність…
Людмила і Галина стали вчителями, Микола – інженером, Іван – слідчим.
Землеробська та вчительська мудрість
Микола і Галина, а тепер вже Микола Олексійович та Галина Олексіївна Писанки, мають онуків. За плечима 40 років праці, за яку обоє мають відзнаки «За заслуги перед Гуляйпільським краєм», безліч грамот, повагу односельців і, найважливе, любов і шану дочок Лесі і Каті та онуків.
На родинному святі – ювілеї Миколи Олексійовича – було сказано багато слів привітання. В результаті склався портрет людини з величезним почуттям відповідальності за велику родину Писанків-Парфененків, за своїх друзів. Людини-трудівника, активіста громадського життя.
В Галини Олексіївни Писанки ще не всі педагогічні задуми втілені у життя і примушують знову йти і занурюватись в їх виконання…