Розвідник із Мелітополя (обновлено)

Добавить новость


7 Июля 2018 14:10 | Просмотров: 1247 

У музейній експозиції Служби зовнішньої розвідки України матеріалам про Федора Ілліча Хілька відведено чи не найбільше місце у порівнянні з його колегами. І це цілком справедливо. Адже він, без перебільшення, є одним із найяскравіших представників української зовнішньої розвідки.

Донедавна його ім’я було засекреченим, оскільки він упродовж тривалого часу працював у нелегальній розвідці та належав до особливої категорії - так званих бійців невидимого фронту. Про таких раніше ставало відомо лише у випадку гучного провалу, як це було з Рудольфом Абелем, або після тривалого часу з моменту припинення активної розвідувальної діяльності і то не завжди.

Уперше ім’я Федора Хілька озвучили для широкого загалу в 2006-му, через сім років після того, як його не стало. Ф. Хілько був справді неординарною особистістю. Якби він не став розвідником, то цілком міг стати, скажімо, директором Мелітопольського моторного заводу або іншим фаховим керівником у масштабах Мелітополя, Запоріжжя чи Києва. Для цього мав усі якості та задатки. Але доля так склалася, що він став розвідником.

Серед німців - з дитинства

Мабуть, не останню роль у цьому зіграло місце його народження. Федір Ілліч Хілько народився 11 лютого 1925 року у німецькому поселенні Дармштадт Мелітопольського району Запорізької області (нині село Ромашки Фруктовської сільради). Його заснували німці-колоністи, котрі наприкінці XVIII ст. переселилися у Північну Таврію з району міста Дармштадт.

У післяреволюційний час, як зазначає у автобіографії Ф. Хілько, у Дармштадті мешкало лише дві українських сім’ї - Іллі Хілька і його брата Терентія. Батько був відомим у краї майстром цегляного та гончарного виробництва. Він працював на місцевому цегляному заводі Шатца. Тікаючи з України у 1918 р. з відступаючими німецькими військами, власник заводу поставив батька управляючим виробництвом і як плату за це залишив йому свій добротний кам’яний дім.

Протягом кількох років І. Хілько, який радо зустрів революцію і одразу вступив до партії більшовиків, був так званим «червоним директором» заводу. Разом із колишніми будьонівцями Дерьком і Шлехтом вони утворили місцевий партосередок. Комуніст Шлехт - в минулому командир «німецького» ескадрону кінної армії Будьонного і єдиний на той час із німців, нагороджений орденом Червоного Прапора, - очолив один із перших у Північній Таврії колгосп. Згодом батька Хілька перевели в селище Балабіно під Запоріжжям на посаду директора заводу будівельних матеріалів, який в основному працював на спорудженні Дніпрогесу. Упродовж 1929-1932 років сім’я проживала у Балабіно.

Коли стало питання, в яку школу віддавати Федька, батько наполіг на тому, щоб він із матір’ю повертався до Дармштадту і навчався в місцевій німецькій школі, де були сильні викладачі та давалися хороші знання. Викладання, щоправда, там відбувалося лише німецькою, та в цьому не було ніяких проблем для хлопця, котрий змалку виріс у німецькому оточенні і без особливих труднощів розмовляв не гірше за дітей місцевих колоністів. Проблема виникла у 1938 р., коли помер батько, а мати вийшла заміж за далекого батькового родича і переїхала до нього в Мелітополь. Федору тоді було 13 років. Він дуже сумував за батьком, котрий був для нього авторитетом, гордістю та прикладом в усьому, тому спочатку навіть відмовився переїздити до Мелітополя і залишився один в Дармштадті на господарстві. Та надовго його не вистачило. Мати все ж умовила перебиратися до міста та йти в нову школу. Але тут виникли деякі проблеми. В німецькій школі він був відмінником, а в російськомовній мелітопольській школі № 12 імені О. Пушкіна восьмикласник Хілько спочатку навіть перетворився на двієчника. Згодом, щоправда, швидко надолужив упущене й незабаром став одним із кращих учнів школи.

Розвідник не буває колишнім

Коли почалася війна, йому минуло шістнадцять років. Він був членом учнівського комітету школи. Як пізніше сам згадував у автобіографії, 1 вересня 1941 року до їхнього десятого класу зайшов директор школи Степан Дмитрович Назаренко, якого всі дуже поважали та називали мелітопольським Макаренком, і повідомив, що комсомольців після уроків запрошують до міського комітету комсомолу. Почувши про формування добровольчого комсомольського полку, Федір написав заяву такого змісту: «Хочу піти добровольцем на фронт, захищатиму Батьківщину до останнього подиху. Комсомолець Федір Хілько». Секретар міськкому прочитав це і попросив докладніше розписати мотивацію. Федір якусь мить подумав, узяв ручку і перед словом «хочу» дописав: «Дуже». Після цього його кандидатуру затвердили, хоч за віком він і не підпадав під призовну категорію.

У результаті з таких самих, як він, 16-річних хлопців був сформований добровільний комсомольський інженерний полк, який після декількох переформувань дійшов майже до Берліна як штурмова комсомольська інженерно-саперна бригада. Хілько в ній був рядовим червоноармійцем, командиром відділення, помкомвзводу, заступником політрука роти, нарешті командиром взводу розвідки.

Після чергового рейду в тил ворога, коли Федорові з товаришами вдалося захопити в полон німецького генерала, а потім брати участь у його допиті в ролі перекладача, ним зацікавилася військова контррозвідка. Виявилося, що Федір досконало й абсолютно без акценту володів німецькою мовою. У травні 1945 р. він став військовим перекладачем контррозвідки у Групі радянських військ у Німеччині. Однак така посада його не зовсім задовольняла. Федір мріяв закінчити десятирічку, інститут. Лише після четвертого рапорту, 1950 року, його прохання задовольнили, звільнивши з органів Держбезпеки.

Ф. Хілько повернувся до Мелітополя, де мешкали його мама з вітчимом. Пішов учнем токаря на дизелебудівний завод, закінчив десятирічку у вечірній школі, став студентом-заочником Мелітопольського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Фронтовик одружився, у сім’ї з’явилися син і донька. На роботі справи складалися більш ніж успішно. Упродовж якогось часу він працював техніком у відділі збуту продукції, згодом був обраний звільненим секретарем парторганізації провідного на заводі механічного цеху, потім - головою завкому профспілок і, нарешті, секретарем парткому заводу.

Та якось відбулася розмова, яка кардинально змінила всю його подальшу долю. Людина, яка відрекомендувалася співробітником органів Держбезпеки, запропонувала йому працювати за кордоном в ролі розвідника-нелегала. «Ви досконало володієте німецькою, - сказав незнайомець, - і цілком можете за кордоном зійти за свого. Якраз саме зараз багато німців-репатріантів повертаються з Радянського Союзу додому. Під виглядом одного з них плануємо послати й вас». У цій ситуації найскладнішим було те, що виїжджати він мав сам, без дружини і дітей, які німецької не знали зовсім. Проте після деякого вагання Ф. Хілько все ж дав згоду.

Упродовж двох років, із 1957-го по 1959-й, він проходив спеціальну підготовку в Києві: оперативну, правову, країнознавчу. З ранку до вечора вживався в новий образ людини, під виглядом якої йому потрібно було на першому етапі перебувати понад рік у проміжній країні - Німецькій Демократичній Республіці.

Відповідно до легенди Федір мав виступити у ролі втікача, який проривався через залізну завісу на Захід, щоб «дихати повітрям свободи», а також отримати спадщину далекої родички - рахунок в одному з банків і довічну частину доходів великої фірми. Ця легенда склалася за цілком несподіваного збігу обставин.

Якось в НДР Ф. Хілько щиро перейнявся долею молодого парубка - сина своєї знайомої, який почав спиватися, втратив інтерес до життя і поступово деградував як особистість. Федорові Іллічу вдалося повернути його до нормального життя. За це мати хлопця переоформила на рятівника спадщину, яку можна було отримати тільки за умови проживання у ФРН. А вона із сином не хотіла виїздити з НДР, оскільки мала хорошу роботу й поважне становище в суспільстві. Задля здійснення плану вона знайшла для Ф. Хілька місце в своєму розгалуженому родоводі.

Тепер, за однією з генеалогічних гілок, він був далеким родичем німецького промисловця, який заповів різні частки своїх прибутків численній рідні. Представники радянської розвідки старанно відшліфували легенду прикриття і озброїли розвідника-нелегала всією інформацією та матеріалами про його «родичів»: фотографіями, характеристиками, дрібними деталями й подробицями з минулого. Серед близьких Хілька тепер значився й офіцер гітлерівської армії, який входив до першої тисячі членів нацистської партії, володар так званого золотого почесного знака НСДАП. Цей офіцер наприкінці війни перебіг до союзників СРСР з антигітлерівської коаліції.

Бізнесмен «за легендою»


Згодом Ф. Хілько, згадавши фронтовий досвід, самотужки перейшов через кордон до ФРН, звернувся до поліції, отримав статус біженця і за повною програмою пройшов різноманітні перевірки. Йому дали «добро» на проживання і роботу, видали необхідні документи. Завдяки рекомендаційним листам і залишеній «спадщині» Хількові вдалося порівняно швидко завести необхідне коло знайомств, знайти пристойне житло і влаштуватися на роботу до фірми, що давала можливість у перспективі вільно роз’їжджати країною та бувати за кордоном, мати виходи на підприємства військової промисловості. Адже основне завдання, поставлене перед ним Центром, полягало в добуванні інформації військово-політичного характеру. На це були зорієнтовані й цінні інформатори, яких Федір Ілліч як новий резидент-нелегал прийняв на зв’язок від свого попередника: співробітники міністерств оборони та закордонних справ, працівники деяких дипломатичних місій та інші.

Минуло трохи часу, і він уже мав репутацію солідного та успішного бізнесмена. А після зустрічі з далеким закордонним «дядьком», котрий через 15 років уперше вирішив провідати Батьківщину, його ставки ще підвищилися. Здавалося б, усе йшло успішно, але якось Федір Ілліч помітив за собою стеження. А невдовзі у ресторані за обідом до нього підсів чоловік поважного вигляду, який виявився співробітником західно-німецької розвідки. Він сказав, що за Федором давно спостерігають, поділяють його погляди, підтримують глибоко патріотичні переконання і в ім’я процвітання «великої держави» пропонують працювати на зовнішню розвідку і повернутися до НДР для виконання важливих завдань.

Таких зустрічей було кілька. У Центрі не на жарт стривожилися розвитком подій і дали йому команду поступово згортати всю оперативну роботу, щоб не піддавати непотрібному ризику цінних інформаторів. Через заздалегідь обумовлений маршрут він у середині 1960-х років повернувся до Радянського Союзу.

Детальний звіт про виконану роботу, «розбір польотів», пропозиція осісти в Москві та відмова від цього, одержання квартири в Києві, пережиті в недалекому минулому кількаразові стресові ситуації - все це вкупі спровокувало інфаркт. Лікувався Федір Ілліч у санаторії в Кончі-Заспі під Києвом. Згодом, після одужання, він навів керівництву української зовнішньої розвідки цілу низку переконливих доказів і пропозицій щодо його подальшого використання у ролі розвідника за кордоном. А здобутий ним в останньому відрядженні статус, всі напрацювання, документи, банківські рахунки - все це допомагало йому. Трохи змінивши легенду про тимчасову відсутність і дещо скоригувавши її, можна було продовжувати розпочату раніше справу, щоправда, вже в інших країнах. І Федора Ілліча знову відрядили за кордон.

Повідомлення Ф. Хілька, особливо в пізніший період роботи розвідника, неодноразово доповідалися керівництву Першого головного управління (зовнішня розвідка) КДБ СРСР. На підставі деяких із них готували доповіді голові КДБ і навіть Генеральному секретареві ЦК КПРС. За словами очевидців, Л. Брежнєв під час зустрічі з лідером однієї з європейських країн, скориставшись наданою розвідкою інформацією, до одержання якої мав безпосереднє відношення Ф. Хілько, успішно провів переговори й легко парирував чимало запитань, до яких був заздалегідь готовий.
В іншому випадку за дорученням Ю. Андропова Ф. Хількові було поставлено завдання з’ясувати долю колишніх гестапівських архівів, схованих наприкінці війни в глибоких штольнях гірської місцевості на території Чехословаччини. Крім важливих документів Третього рейху, там нібито ще було багато золота, предметів мистецтва й старовини. 1946 р. невелику частину архіву знайшли й вивезли американці. Потім почалися спроби розшукати решту, але безуспішно. Згодом пошуки активізувалися, зокрема представниками з-за океану.

Ця інформація стала відома Центру, який ухвалив рішення спрацювати на випередження, але так, щоб не сполохати іноземних шукачів скарбів, які мали якусь інформацію про сховок. Ф. Хілько під виглядом представника іноземної фірми познайомився з потрібними людьми, які не тільки дали йому ключ до пошуків скарбу, а й самі взяли в них активну участь. Уже на завершальній стадії радянська сторона підключила до операції представників місцевої партнерської спецслужби, які, зрештою, вдало її завершили. Було знайдено чимало ящиків із документами гестапо. Інших цінностей, щоправда, не виявили. Вочевидь, фашисти їх вивезли кудись іще в 1945-му.

Знову вдома

Після остаточного повернення на Батьківщину у 1979 р. Федір Ілліч ще довго працював на ділянці підбору й підготовки кандидатів у розвідники-нелегали. Навіть на заслуженому відпочинку продовжував передавати свої знання й досвід майбутнім українським розвідникам. У його пенсійному посвідченні є запис: «60 років вислуги» (це з урахуванням військових років і всіх пільгових нарахувань). Таке рідко ще десь можна побачити.
Помер Ф. Хілько у червні 1999 р. За успішне виконання розвідувальних завдань він був нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги» і вже в роки незалежності України - орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Крім того, Федір Ілліч удостоєний трьох бойових орденів і медалей за участь у Другій світовій війні. А десь на Заході лишився його банківський рахунок із декількома сотнями тисяч в іноземній валюті - гроші вирішили не чіпати, аби не наражатися на небезпеку.

- Як тільки в нас вдома збиралися колеги батька, а це траплялося нерідко, - згадував Юрій Хілько, син розвідника, - обов’язково лунали фрази про «слов’янську шафу», спогади про роботу в розвідці, про різні курйозні випадки. Запам’яталася розповідь батька про те, як його з навчальною метою в ролі іноземного диверсанта направили в район Запорізької АЕС із завданням її умовного виведення з ладу. Було це ще в радянські часи. А всім відповідним органам дали про це орієнтування й поставили завдання: знайти і знешкодити. Але в них нічого не вийшло. Батько два тижні знімав квартиру в однієї бабусі прямо біля наміченого об’єкта, вивчив усі підходи, побачив, через який лаз робітники проникають, щоб минути прохідну, проникнув на територію, заклав «вибухівку», повернувся в Центр і надав схему мінування. Тоді добряче дісталося на горіхи всім відповідальним за безпеку атомної станції. Взагалі ж батько був дуже хорошим співрозмовником і міг підтримати й розвинути будь-яку тему. А як наскрізь бачив і відчував людину! З півслова, з одного погляду. Він, як магніт, притягував до себе інших...
Ті, хто його близько знав, могли наочно переконатися, наскільки це була цікава, неординарна, освічена й ерудована людина з розвиненим почуттям відповідальності, самоконтролем і самоорганізацією. Безперечно, що він є одним із яскравих розвідників сучасності,

Розвідником з великої літери, свого роду генералом від розвідки, хоч і мав звання полковника.

О. В. СКРИПНИК. Стаття була опублікована в «Мелітопольському краєзнавчому журналі» № 3.

Олександр Васильович Скрипник - журналіст, письменник, дослідник історії Вітчизняної розвідки. Народився 1962 р. у смт Братське Миколаївської області. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка (1984) і факультет романо-германської філології Запорізького держуніверситету (1994). Журналістську діяльність починав кореспондентом «Запорізької правди» (1984-1987). У подальшому налагоджував взаємодію ЗМІ та громадськості з органами державної безпеки України. У 2000 р. очолив прес-центр СБУ, з травня 2005 р. - керівник прес-служби Служби зовнішньої розвідки України. Член Національної спілки журналістів України (1985), Національної спілки письменників України (2012), заслужений журналіст України (2009). Автор численних публікацій в українських ЗМІ з історії розвідки та контррозвідки, а також художньо-документальних книжок: «За золотом Нестора Махна» (2001, перевидана у 2011), «Український слід у розвідці» (2009), «Керівники української зовнішньої розвідки» (у співавторстві, 2010), «Розвідники, народжені в Україні» (2011), «Служба зовнішньої розвідки України: історія і сьогодення» (2012). В 2013 р. вийшов друком його пригодницький роман «Особлива територія», присвячений розвідникові-нелегалу Федору Хільку, уродженцю Мелітопольщини.



 
 
 

Версия для печати